У своєму рішенні збудувати мотоблок я утвердився після того, як прочитав статтю «В’ятич» («М-К» № 7 за 1981 р.). Однак запропонована журналом конструкція, незважаючи на всі її переваги, задовольняла не в усьому. І перш за все не сподобалася ланцюгова трансмісія: хотілося зробити передачу компактнішою, зменшивши тим самим висоту машини і одночасно підвищивши безпеку роботи з нею. Найкраще був би закритий редуктор, але виготовити зубчасті передачі в домашніх умовах непросто. Ось тут і виникла ідея зібрати трансмісію з готових шестерень, що надходять у продаж як запчастини до двигуна моторолера «Електрон». Про це слід розповісти трохи докладніше.
Для виготовлення редуктора мені знадобилися такі деталі двигуна В-150 М: картер, чотири шестерні, три ланцюгові зірочки та додатковий вал коробки. Картер я розпиляв навпіл, витяг з правої його половини механізм перемикання швидкостей і кікстартер. Відрізав і кривошипну камеру від коробки передач, а частину кришки, що залишилася, акуратно обробив напилком. На місце кікстартера я впресував виготовлений із дюралюмінієвого сплаву корпус. Останній бажано додатково зафіксувати у будь-який спосіб: у мене була можливість застосувати аргонне електрозварювання, але це неважко зробити і за допомогою звичайного штифта.
1 — двигун; 2 — кожух; 3 — бензобак; 9 – робочий орган (плуг), 10 – тримач, 11 – рама, 12 – водило з ручками управління, 13 – колесо з ґрунтозачепами.
З лівої половини картера я випилив фланець під вісь і використав його як підшипникову букси правого ходового колеса мотоблока. В принципі, цю деталь нескладно виточити, але я мав зайвий старий картер, і я не став відмовлятися від відповідного елемента.
Ліву кришку редуктора також зробив із картера двигуна В-150 М. Довелося додатково виточити одну деталь – дюралюмінієву втулку. Зовнішній діаметр відповідає діаметру кривошипної камери (Ø 105 мм) і повинен оброблятися з таким розрахунком, щоб забезпечити пресову посадку. Внутрішній діаметр втулки визначається розмірами хвостовика вихідного валу двигуна.
1 – праве колесо, 2 – ліве колесо, 3 – шестерня першої передачі, 4 – провідний вал, 5 – редуктор, 6 – провідна шестерня, 7 – втулка, 8 – стопорний гвинт М10, 9 – корпус ведучого валу, 10 – фланець- букса, 11 – гайка та болт М8, 12 – шліцева втулка, 13 – вал, 14 – гайка М14, 15 – шайба, 16 – сальник, 17, 18 – підшипники, 19 – двигун.
Перш ніж приступити до виготовлення провідного валу мотоблока, я розібрав коробку передач, витяг з неї хрестовину та шестерні другої та третьої передач. Шестерню першої передачі залишив на своєму місці, додатково зафіксував її електрозварюванням. Потім взяв два вторинні вали, сточив біля одного з них — вільного, без шестірні — буртик, насадив їх на пруток Ø 22 мм і приварив до останнього з внутрішньої сторони. В результаті вал набув вигляду, показаного на малюнку 3.
У зірочки вихідного валу двигуна спочатку зрізав зуби, а потім приварив до неї ведучу шестерню, підігнавши за місцем до зубчастого колеса проміжного валу. Таким чином отримав шестерню, що закріплюється за допомогою шліцевого з’єднання на валу двигуна В-1 50М замість ланцюгової зірочки.
1,2 – консольні частини валу (з вторинних валів коробки передач В-150М), 3 – зубчасте колесо (з шестірні першої передачі В-150М), 4 – середня частина валу (пруток Ø22 мм), 5 – буртик, що зрізається.
Сам двигун трохи допрацював: приварив важіль перемикання передач, кікстартер зробив знімним. Фіксація двигуна та редуктора щодо один одного здійснюється одним гвинтом М10.
Ходові колеса вирізав із сталевого листа товщиною 8 мм, до кожного приварив по 12 ґрунтозачепів. Щоб не робити самому маточини зі шліцями під вал, використав ланцюгові зірочки від того ж «Електрона», приєднавши їх електрозварюванням до дисків коліс.
Раму виготовив із водопровідних труб. Кріплення тримача до основної балки забезпечується болтом М16, для чого основний лонжерон рами вварений палець з глухим різьбовим отвором.
1 – скоба, 2 – хомут (2 шт.), 3 – кронштейн кріплення двигуна, 4 – хомут кріплення бензобака, 5 – стійка, 6 – палець, 7 – поздовжній лонжерон, 8 – гайка М10.
Як бензобак послужив старий автомобільний маслобачок. Ручки управління – від моторолера.
Робочий орган (зазвичай плуг) встановлюється у вилці утримувача, а кут його нахилу регулюється шпилькою. Сам тримач разом із ручками управління та плугом може обертатися навколо пальця поздовжнього лонжерону рами – це забезпечує керування мотоблоком та компенсує нерівності поля.
Мотоблок використовую вже понад п’ять років, і за весь час не було практично жодної серйозної відмови. Разом з тим, вважаю, що можливості двигуна вичерпані далеко не повністю. Планую встановити вал відбору потужності для приводу сінокосарки, а також застосувати знімні колеса від мотоцикла, що дозволить легко трансформувати мотоблок в універсальний транспортний засіб.
В. САЛОВ