Починаючи розповідь про саморобну автомашину, зазначу, що до цього я мав кілька заводських серійних автомобілів: і «Запорожець», і «Москвич», і «Жигулі», і «Нива» — кожен свого часу.
Але з нагоди, зовсім недорого, придбав автомобіль УАЗ-469. Зізнатися, до «уазика» придивлявся давно: машина всюдихідна, як «Нива», невибаглива, як «Запорожець», а головне містка, як мікроавтобус, — така мені, завзятому любителю «тихого полювання» (ягіднику-грибнику), і була потрібна . Ну а «ненажерливість» у витраті палива компенсувалася низькими і дешевими сортами бензину.
Щоправда, стан УАЗу був такий, що навіть задовільним його можна було вважати лише умовно. Сталевий кузов, а особливо підлога, проіржавів безнадійно, і його треба було міняти цілком. Але коштів на це не було. Тому, прикинувши свої можливості, вирішив зробити кузов самостійно, використовуючи шасі УАЗ як основу.
Питання про те, який робити кузов: склопластиковий чи сталевий, майже не стояло. Звичайно, для довговічності найбільш підходящим був би склопластиковий – він іржі просто, образно кажучи, не по зубах. Але такого досвіду в мене не було, а на навчання не було часу. А ось ремеслом та навичками зварювальника я володів досить впевнено. Тому вибрав другий варіант – робити кузов металевий.
Над дизайном автомобіля особливо мудрувати не став – машина потрібна була не для парадних виїздів, а для поїздок долинами і пагорбами, ягодами-грибами. Вирішив зупинитися на формі, близькій якщо не до серійної, то до тієї, що роблять на замовлення замінюючи брезентовий тент на дерев’яну кабіну.
Основою кузова став каркас із сталевого прокату різного сортаменту, як наявного в запасі, так і придбаного знову. Але намагався не надто його (сортамент) розширювати. Так, всі стійки і верхні перемички виконані з квадратної 25-мм труби, нижні поперечки – зі швелера № 5, окантування дверей і прорізів – з куточка 25х25 мм, а окантовки крил і колісних ніш – з куточка 35х35 мм. Для обшивки бортів і дверей, а також для влаштування даху використовував сталевий лист товщиною 1,2 мм, а ось підлога настелила аж із 2-мм оцинкованого листа. Звичайно, все це збільшило масу машини, зате й довговічність — теж.
Кузов – чотиридверний. Однак розташування дверей — як у сучасних мікроавтобусах (зараз їх називають мінівенами): ліворуч — тільки двері водія, два пасажирські двері — праворуч (так краще для безпеки). Ще одні двері – вантажопасажирські – ззаду. Вона теж зроблена орною (у УАЗу була відкидна кришка люка).
Зварювання трубчастого каркасу якихось особливих труднощів не становило — тільки потрібна була ретельна вивірка взаємного положення деталей каркасу, в основному перпендикулярності та паралельності. Гнучку труб виробляв у ручному пристрої. Усі радіуси загину були однаковими – 200 мм. При нестачі довжини труб для окремих деталей зварював їх встик, попередньо сточи 45-градусні фаски на їх торцях.
Листи обшивки кузова кроїли так, щоб стики обов’язково потрапляли на труби каркаса (на середину їх товщини). Зварювання виробляв точково, тонким електродом діаметром 3мм – однак і такий виявився товстуватий або занадто часто ставив крапки – місцями листи металу все ж таки «повіло» (покоробило) і довелося їх вирівнювати додатково шпаклівкою.
Внутрішнє оздоблення кузова здійснив листами ламінованого «під дерево» з одного боку оргаліту (деревноволокнистої плити). Вигинати оргаліт у місцях переходу бортів у дах виявилося справою непростою — матеріал лопався, а тому ці місця закрив плоскою смугою, встановленою під кутом 45°. Панелі та смуги кріпив до стійок та перемичок даху шурупами-саморізами.
Обладнання здебільшого використовував від старого УАЗу. Тільки у фарах замінив відбивачі — вони хоч і не проіржавіли, але стали майже матовими. Скло, крім лобового водійського, використане від пасажирських вікон автобуса та підігнано за місцем. Вони не відкриваються, а тому в даху для вентиляції зробив люк. Підлога покрила лінолеумом.
Компонування сидінь міняти не стало, як і самі сидіння. У задній (багажній) частині кузова так само, як у «уазику», змонтував по бортах відкидні сидіння. Заднє ж сидіння, як відомо, у УАЗ-469 складне.
Довелося ще замінити кермо (штатне просто потріскалося) — поставив від «Волги» ГАЗ-24. Інші вузли та агрегати: двигун, трансмісію, гальмівну систему та систему управління – просто проревізував і підремонтував те, що було необхідно.
Ні для кого не секрет, що автомобіль УАЗ-469 від початку його випуску прозвали «цапом» (насправді це прізвисько з’явилося раніше — з появою ГАЗ-67Б) — за «жорсткі» підвіски — навіть за наявності двох-трьох осіб у кабіні водій та пасажири «відчували» кожну вибоїну на дорогах, не кажучи вже про вибоїни на путівцях. Щоб хоч якось «пом’якшити» підвіску, водії возили в багажнику взимку мішок з річковим піском (міг стати в нагоді в ожеледь), а влітку — флягу з водою (і самому вмитися, і машину буде чим помити).
«Козлик» — так прозвали мою машину власники гаражів у нашому кооперативі — додав у вазі кілограмів сто, порівняно із серійною машиною, і його хід сам по собі став набагато м’якшим. Згодом у задні ресори додав ще по одному аркушу. Справа в тому, що місткість машини — майже як у мікроавтобуса — семеро людей, і на грибне «полювання», як правило, виїжджали повним комплектом, а поверталися ще й із «трофеями». При цьому основне збільшення маси припадало все ж таки на задній міст, і тоді додатковий лист ставав зовсім не зайвим.
Переробку машини почав у 1995 році і розраховував завершити її через рік (максимум, через півтора). Але цей процес розтягнувся вдвічі, і автомобіль зареєстрував тільки в 1998 році. У документах у особливих відмітках значиться, що машина виготовлена як індивідуального технічного творчості.
Нерідко грибне полювання бувало вдалим, але його доводилося припиняти через брак місця для трофеїв усередині машини. І ось одного разу в гаражному кооперативі, в контейнері для металобрухту, побачив викинутий даховий універсальний багажник для легкового автомобіля, що розвалився. Зібрав усе, що від нього залишилося, і у вихідний день зварив багажник для свого «Козлика».
Н. ГОРДЄЄВ