Ставши пенсіонером, зайнявся розведенням нутрій (болотних бобрів, або койпу) і переконався, наскільки це прибуткова справа. За невисоких витрат на утримання цих травоїдних і до того ж вельми невибагливих тварин отримую не лише смачне м’ясо (у середньому по 2—3 кг від кожної особини), яке анітрохи не поступається кролятині за поживністю та дієтичними властивостями, а й (найголовніше!) цінне хутро, за міцністю близьке до норки чи песця, а за носкістю вдесятеро перевищує «шубного» кролика.
Кількість звірят, необхідних для утримання, визначається можливостями господарства (наявністю присадибної ділянки, будівельних матеріалів, забезпеченістю кормами тощо). Мінімальна кількість дорослих нутрій для отримання від них приплоду: один самець і дві самки.
Самки одного посліду добре уживаються одна з одною і, ощенившись, годують молодняк, не розбираючи, чий він. Зважаючи на те, що кожна протягом року зазвичай приносить не менше двох послідів (по п’ять–сім цуценят у кожному), легко підрахувати: навіть за мінімальної кількості дорослих нутрій на особистій фермі може перебувати до 35—45 звірят.
У нашій місцевості з нетривалою і м’якою зимою практикується зовнішнє утримання цих тварин, у наземних або дещо піднятих будиночках (клітках) з відкритими чи закритими вигулами. Однак за очікування значних похолодань рекомендується переводити нутрій у утеплений сарай.
1 — відкривний або знімний односхилий дах (стельовий люк); 2 — гніздове відділення із сітчастою оббивкою; 3 — кормове відділення зі суцільною підлогою; 4 — дерев’яна прохідна труба; 5 — вольєра-вигул; 6 — дренажна канавка, 7 — відкидна стійка (2 шт.); 8 — мікробасейн; 9 — фрамуга; стінки будиночка можуть бути подвійними (s200, утеплювач — тирса, стружка та подібні матеріали); простір між стінками (дерев’яною та сітчастою) у зимовий час періодично заповнюють сіном, яке водночас є кормом і утеплювачем
Будиночки (клітки) для нутрій можуть бути різних конструкцій: одно-, дво- і триярусні, стаціонарні та виносні. Більше того, невибагливі звірята навіть у бочках і ледь освітлених підвалах здатні благополучно виводити потомство. Однак краще, якщо дбайливі господарі заздалегідь подбають про зручні та практичні «котеджі» для своїх нутрій, керуючись власними можливостями та загальними рекомендаціями правильного утримання земляних бобрів.
Зокрема, на моїй міні-фермі переважним для утримання звірів є дерев’яний двокамерний (гніздове та кормове відділення) будиночок, оббитий зсередини металевою сіткою (щоб нутрії не гризли дерев’яну основу). Це і житло, і надійне місце укриття. А сітчаста вольєра (вигул), що щільно прилягає до будиночка і з’єднується з ним (рис.1) перехідною дерев’яною трубою, охоче використовується звірятами для моціону.
Односхилий дах (стельовий люк) будиночка має відкриватися або бути знімним для спостереження за поведінкою нутрій. Доступ до них здійснюється також через сітчасті дверцята, які роблять у бічній або верхній стінці вигулу. У літній час бажано, щоб звірята більше були на повітрі та сонці, тому вищезгадану вольєру бажано розташовувати з південного боку.
Вигул являє собою каркас (наприклад, з арматурного стержня діаметром 9—13 мм) з похилими або вертикальними бічними стінками. Обтяжка — сіткою з оцинкованого дроту перерізом не менше 2,5 мм2 із розмірами комірок 25×25 або 30×30 мм. Довжина одержуваної при цьому вольєри 1400 мм, ширина — 1000 мм, висота — 600—700 мм.
Вигул можна зробити і з дерев’яних брусків, зсередини прикріпивши до них вищезгадану сітку. Чистять таку вольєру через верхню (і також сітчасту) фрамугу.
Підлога у вигулах повинна мати нахил у бік вбудованого мікробасейну, яким може слугувати стандартне оцинковане корито розмірами 900x500x200 мм. Воду для купання нутрій періодично міняють, причому влітку це роблять двічі на день. Щоб максимально полегшити таку операцію, використовують для заливання і змиву водопровідний шланг, а злив брудної води здійснюють (через отвір на дні мікробасейну, що закривається пробкою) у дренажну канавку, яка проходить під вигулом.
Як уже зазначалося, вигул з’єднує з будиночком дерев’яна труба. Рекомендований прохідний переріз — 300×200 мм (для дорослих нутрій) і 200×200 мм (для молодняку). Прохід закривається засувкою.
Матеріалом і для труби, і для дерев’яної основи будиночка, і для перегородки слугує 20—25-мм дошка (шпунтова або з вибраною чвертю). Як підстилку краще використовувати різнотравне сіно, пшеничну або рисову солому і навіть крупну тирсу. Усе це має застосовуватися сухим і чистим.
Будиночки для основного стада і для молодняку в цьому випадку відрізняються лише розміром отвору в перегородці, рівним прохідному перерізу труби, уже уточненому вище.
Як напувалки для нутрій зазвичай пристосовують якісь ємності (благо в будь-якому господарстві вибір для цього — більш ніж достатній). Знаходять застосування і промислові автоматичні, досить компактні конструкції, призначені для напування-вигодовування поросят-сисунів. Однак я рекомендую використовувати так звані кивкові автонапувалки, які може кожен змайструвати навіть у обмежених домашніх умовах.
1 — трубка-дозатор (труба 7×2, L175); 2 — напрямна скоба (s1); 3 — грибоподібна втулка; 4 — бандаж (провід ПЕВ-0,5); 5 — товстостінний гумовий шланг; 6 — штуцер; 7 — труба водопровідної системи; 8 — вода (рівень встановлюється за допомогою зрівнювального бачка водопровідної системи); 9 — стінка; 10 — каркас вигулу-вольєри;
матеріал дет. поз. 1 — 3 — нержавіюча сталь
В основі цього нехитрого пристрою (рис.2) — відкрита з одного кінця і здатна нахилятися у вертикальній площині трубка-дозатор із нержавіючої сталі, вставлена у відрізок товстостінного гумового шланга, який виступає в ролі не лише доставника води, а й пружного переривача водопостачання. Надійність трубчасто-гумового з’єднання забезпечується розвальцьовуванням нижнього кінця трубки, а також дротяною скруткою і грибоподібною втулкою, що є не лише своєрідним бандажем, а й одностороннім обмежувачем ходу дозатора в горизонтальній площині.
Необхідний рівень води встановлюється за допомогою зрівнювального бачка водопровідної системи, до якої підключена (за допомогою штуцера) ця кивкова автонапувалка. Нутрія, захотівши пити, натискає лапою на трубку-дозатор. При цьому шланг згинається, і порція води виливається з напувалки. У вихідний стан напувалка повертається під дією сил пружності товстостінного гумового шланга.
1 — жолоб-основа (половина 350-мм відрізка сталевої нержавіючої труби 140×2,5); 2 — боковина (2 шт.); 3 — кріпильний штир (вварний болт M14, 2 шт.); 4 — гайка М14 із шайбою
Годівниці можуть бути теж різноманітними. Наприклад, у вигляді жолобоподібного корита, аналогом якого є «годівниця для хрюші» (див. № 7’2000 журналу «Моделист-конструктор»). Я роблю такі парами: із 350-мм відрізків труби (нержавійка, сортамент 140×2,5 мм). Заготовку розрізаю автогеном (уздовж і надвоє), до торців половинок приварюю напівдиски з того самого матеріалу (рис.3). Зовні посередині днищ вварюю по парі кріпильних стержнів (болтів) і отримую одразу дві годівниці. Кожну розташовую вздовж передньої стінки кормового відділення будиночка, пропускаю кріпильний стержень через отвір у підлозі і нагвинчую гайки.
Як показує практика, такі годівниці займають мало місця, не перекидаються, до того ж їх легко чистити.
У підсобних господарствах для годівлі нутрій часто використовують харчові (але тільки не забруднені чи прокислі!) та городні відходи: залишки хліба, сухарі, залишки каш, супів, гичку і сирі очистки овочів, варені очистки картоплі… Однак поїдати ці гризуни можуть і те, що зазвичай рекомендують згодовувати кроликам, вівцям, великій рогатій худобі. Крім того, нутрії охоче їдять болотну рослинність: кореневища і молоді пагони рогозу, очерету, комишу, а також гілки дуба, верби, тополі, берези.
У районах вирощування винограду використовують як гілковий і соковитий корм для болотних бобрів виноградну лозу, яку видаляють під час весняної та осінньої обрізки. Зважаючи на те, що за поживністю цей кормовий матеріал, як стверджує сільськогосподарська наука, майже не поступається коренеплодам, є сенс заготовляти його восени про запас, на зиму. А згодовувати — у сітчастих вигулах, аналогічно гілкам листяних порід дерев.
Що стосується коренебульбоплодів, то їх використовують головним чином із вересня по квітень. Із соковитих кормів нутріям дають буряк, моркву, турнепс. Іноді до раціону включають також овочі (капусту, огірки, помідори, щавель, салат, кабачки, гарбуз, кавуни, дині), а часом і відходи від переробки фруктів, ягід тощо. Картоплю зазвичай варять, розминають і додають у висівки або комбікорм. Стежать, щоб суміші були густими. Перед згодовуванням із них роблять невеликі кулі, які охоче поїдаються звірятами.
Для нутрій випускається комбікорм-концентрат за рецептом К-91-1. Основну частину його становить ячмінь (45% від загальної маси), кукурудза (40%), далі йдуть макуха, соняшниковий шрот (8%), рибне борошно (6%) і, нарешті, по 0,5% кухонної солі та кормової крейди.
За відсутності окремих компонентів замість них додають інші, подібні за поживною цінністю. Скажімо, ячмінь і кукурудзу замінюють вівсом або пшеницею, соняшниковий шрот — лляним, соєвим, гороховим, а рибне борошно — м’ясокістковим або кормовими дріжджами. Якщо в господарстві є необхідний набір кормів і їх подрібнювачі (наприклад, саморобні, виконані за розробками, опублікованими в № 11/12’98, 8’99, 2’2000 журналу «Моделист-конструктор»), то приготувати такі концентрати не становить особливих труднощів.
Перед згодовуванням комбікорм обов’язково зволожують із розрахунку: на 1 частину сухої речовини потрібно 1—1,5 частини води. Багато хто (включно з автором цих рядків) практикує запарювання, причому не лише комбікормів, а й більшої частини того, що йде на згодовування нутріям. Зокрема, термічній обробці підлягають і місцеві корми тваринного походження (знежирене або цільне молоко, м’ясокісткове борошно, відходи боєнь, риба та продукти її переробки, прісноводні молюски, п’явки, жаби, річкові раки тощо).
1 — кришка; 2 — корпус; 3 — решітка (нержавіюча сталь); 4 — пароутворювач (вода); 5 — зварна тринога (арматурний стержень Ø35); 6 — теплоелектронагрівач (ТЕН-220/2, 2 шт.); 7 — двожильний кабель зі штепсельною вилкою на кінці; 8 — герметичне поворотне дно;
матеріал дет. поз. 1,2,8 — фрагменти фляги з нержавійки або алюмінію
Для запарювання кормів розроблено і успішно застосовують різні пристрої (див. наприклад, №6’97 журналу «Моделист-конструктор»), спеціальне обладнання. Для невеликих підсобних господарств можна рекомендувати і кормозапарник, який виготовляють на основі старої фляги з алюмінію, а ще краще — з нержавійки (рис.4).
Дно в такої посудини відрізають і, трохи відтягнувши його краї молотком на якійсь ковадлі (хай навіть імпровізованій), перетворюють на широку кришку. Те, що залишилося від фляги-заготовки, перевертають униз горловиною і встановлюють на саморобну триногу зі сталевого (цілком підійде арматурний) прута.
У верхній частині обичайки кріплять решітку, у горловині монтують два теплоелектронагрівачі (ТЕНи) від старої побутової техніки типу самовара чи чайника. У одержаний кормозапарник (рис. 4) наливають 3—4 л води, на решітку кладуть сировину (корми) і, підключивши (з дотриманням правил електробезпеки, бажано — через розділовий трансформатор) ТЕНи до електромережі, починають готувати їжу для «котеджних» нутрій, а також іншої домашньої живності.
«Моделист-конструктор» № 11’2004, А. ТИМОШЕНКО, м. Феодосія