До серпня 1914 року Британська імперія була пов’язана союзними договорами з Францією та Росією, але після вступу цих країн у війну з Німеччиною ще кілька днів залишалася нейтральною. Уряду Його Величності для оголошення війни потрібен був «гідний» привід, і довго шукати його не довелося. Німці порушили нейтралітет Бельгії, гарантом якого Сполучене Королівство (тоді ще не імперія) виступало з 1839 року. Строк британського ультиматуму Німеччині минув увечері 4 серпня, після чого «Імперія, над якою ніколи не заходить сонце» офіційно вступила у війну з Другим Райхом.
Північне море. «Перша кров»
Поки політики та «широка громадськість» обговорювали перспективи розв’язання війни між Британською імперією та Другим Райхом, німецькі військові до початку бойових дій готувалися вельми енергійно. Моряки, які побоювалися раптового удару по своїх портах, визнали однією з найефективніших запобіжних заходів установку мінних загороджень. Але при цьому нормального сповіщення про закриті для плавання райони — зокрема і для німецьких капітанів та лоцманів — не було. І такий підхід до забезпечення безпеки судноплавства негайно призвів до загибелі суден.
Першим на міні підірвався британський пароплав — танкер «San Wilfrido» тоннажем 6458 брт, що належав «The Eagle Tanker Company Ltd» і вступив у стрій зовсім нещодавно, у 1914 році. 3 серпня судно перебувало в річці Ельба, приблизно за вісім миль вище Брунсбюттеля. Отримавши дозвіл продовжити плавання (арешти та захоплення суден одне в одного майбутні противники ще не розпочали), капітан «San Wilfrido» вирушив у море із заходом у Куксгафен. Але там не було лоцмана, який міг би провести «британця» через мінонебезпечний район, тому пароплав ішов звичайним курсом. Моряки німецьких портових суден помітили, що «San Wilfrido» перебуває в небезпечному становищі, і спробували попередити капітана, але врятуватися йому не вдалося. Існують дві версії того, як саме підірвався «невдаха». За однією, його капітан правильно зрозумів німецькі попередження і спробував зманеврувати, щоб вийти в безпечні води, але зробити це не встиг. Згідно з іншим описом, судно підхопив сильний відплив і його буквально винесло на міни.
Як би там не було, «San Wilfrido» підірвався на трьох мінах (у мемуарах адмірала Р. Шеєра йдеться про два вибухи) і почав швидко осідати кормою, сильно кренячись на лівий борт. Хоча пароплав затонув за дуже короткий час, німецький буксир встиг підійти до нього і зняти екіпаж (після оголошення війни врятовані моряки опинилися полоненими, як пишуть в англомовній літературі, «crew made prisoners»).
Невдовзі з’ясувалося, що міни становили небезпеку і для самих німців. Увечері наступного дня жертвою німецької ж міни стало допоміжне судно «Skelleftea» (Depotschiff C) — залучений для служби в інтересах військового флоту невеликий пароплав, побудований у Данії в 1902 році й мав тоннаж 810 брт. Катастрофа сталася ввечері, неподалік від острова Зільт (застаріла назва — Сильт, нім. Sylt), у точці з координатами 55°04’ пн.ш. 8°23′ сх.д. Цього разу не обійшлося без жертв — загинув увесь нечисленний екіпаж, 13 моряків.
У літературі можна знайти чимало згадок про дії проти судноплавства країн Антанти та «нейтралів» німецьких рейдерів — як кораблів спецпобудови, так і різних озброєних суден (допоміжних крейсерів і мінних загороджувачів). Про заходи британського флоту, спрямовані проти неприятельського торгового та промислового флоту, говориться менше. Але навіть із «класичних праць», наприклад, 1-го тому роботи Дж. Корбетта «Операції англійського флоту в світову війну» (в оригіналі — «Naval Operations» Vol. 1 by Sir Julian S. Corbett), можна дізнатися, що моряки Туманного Альбіону діяли вельми рішуче: «Прийнявши радіограму близько 5 год дня і дізнавшись з неї, що перевезень експедиційної армії не передбачається, адм. Джелліко продовжував розпочатий похід у Північне море. Невдовзі з’ясувалося, що німці намагаються виявити місцеперебування флоту, — були зустрінуті рибальські траулери з поштовими голубами. Частину траулерів після зняття команди було потоплено, частину відправлено в Скапа і Кромарті».
Тут, щоправда, можна зазначити, що невеликі рибальські судна в той час не мали радіостанцій, а тому поштові голуби служили звичайним засобом зв’язку зі своїми портами. Але коли війна вже почалася, усі сумніви можна було відкинути. Як сказано в байці І.А. Крилова, «Ти винен уже тим, що мені хочеться їсти».
Вельми серйозно поставився до боротьби з неприятельськими перевезеннями і інший британський флотоводець — контр-адмірал Джон де Робек, який на момент початку Великої війни командував 9-ю ескадрою крейсерів. У сера Джуліана Корбетта йдеться: «Де-Робек на крейсері Vindictive, у супроводі Highflyer, вийшов із Плімута 4 серпня і по дорозі зустрів і захопив німецький пасажирський пароплав Тубантіа із запасами і золотом і прислав його під конвоєм Highflyer».
Власне кажучи, у серпні 1914 року крейсери Де Робека — і ті, що згодом прославилися, «Vindictive» і «Highflyer» — у морі та бельгійських портах «відловили» чимало німецьких суден, включаючи такі лайнери, як «Schlesien» і «Graecia». Але ось у чому справа: пароплав «Tubantia» належав нідерландській судноплавній компанії «Royal Holland Lloyd», вона ж «N.V Koninklijke Hollandsche Lloyd». Щоправда, на його борту справді виявилося чимало німців-резервістів, які намагалися повернутися на батьківщину, а також призначений для Німеччини вантаж зерна. Але голландський вантажопасажирський лайнер залишив береги Південної Америки до оголошення війни, та й золото, яке він перевозив, призначалося для лондонських банків (зокрема і Лондонського відділення Німецького банку). У підсумку півтори сотні резервістів заарештували, а золото конфіскували.
«Tubantia» після всіх цих злоключень була британською владою відпущена. Але лайнер виявився невдачливим: згодом його ще кілька разів затримували за звинуваченням у перевезенні військової контрабанди, а 16 березня 1916 року під час плавання з Амстердама до Буенос-Айреса торпедував німецький підводний човен UB-13. Оскільки судно несло всі належні «нейтралу» розпізнавальні знаки, стався великий міжнародний скандал.
«Königin Luise». Похід і загибель
До серпня 1914 року британський Королівський флот суттєво переважав німецькі морські сили. Тому німецьке командування вирішило уникати великої битви, намагаючись при цьому всіма можливими способами ослабити противника. Райнгард Шеєр (нім. Carl Friedrich Heinrich Reinhard Scheer, на момент початку Першої світової війни — віце-адмірал, командувач II ескадри лінійних кораблів Флоту Відкритого моря) згодом зазначив: «Завдання, поставлене перед командувачем Флотом Відкритого моря, було сформульоване в переданому йому оперативному наказі: “Мета операцій повинна полягати в нанесенні англійському флоту втрат шляхом наступальних дій проти морських сил, що несуть сторожову службу і блокують Німецьку бухту, а також шляхом доведення до англійських берегів постановок мінних загороджень і, якщо можливо, активних дій підводних човнів. Після того як, завдяки такому способу ведення війни, вдасться зрівняти сили, слід, привівши в готовність і зосередивши всі сили, спробувати ввести наш флот у бій за сприятливих умов. Якщо ще й до цього трапиться нагода завдати удару, то її слід використати. Крім того, слід вести війну проти торгівлі за призовим правом і якнайшвидше вислати призначені для цього кораблі в закордонні води”».
Першими діями, здійсненими відповідно до цього припису, стали відправка в Атлантику допоміжного крейсера «Kaiser Wilhelm der Grosse» і похід до англійського узбережжя допоміжного мінного загороджувача «Königin Luise». У спогадах Р. Шеєра про події вечора 4 серпня йдеться: «…допоміжний пароплав-загороджувач “Кенігін Луїза” о 21 год. 30 хв. вийшов з Емса до гирла Темзи. Так розпочалися перші операції, пов’язані з веденням крейсерської війни і малої війни біля берегів Англії. З напруженою увагою ми стежили в радіорубці флагманського корабля за розвитком цих перших двох операцій. Чи завадять великому швидкохідному пароплаву, чи ж йому вдасться безперешкодно прорватися в океан? Радіограма, передана на “Кенігін Луїзу”, гласила: “Іти повним ходом до Темзи. Поставити міни якомога ближче до англійського берега, не ставити їх поблизу нейтрального берега і північніше паралелі 53°”. Пароплаву, який ще нещодавно підтримував улітку сполучення з купальними курортами, розташованими на островах Північного моря, наступного дня (5 серпня) близько 11 год. довелося вступити в бій з неприятельськими крейсерами та винищувачами. Пароплав було потоплено торпедою. Перед боєм він встиг поставити свої міни, і їхньою жертвою став крейсер, що переслідував його, “Емфіон”».
Обране для ризикованого походу до берегів Англії судно являло собою «курортний лайнер» (іноді класифікується як пором) компанії HAPAG і призначалося для перевезення відпочивальників на острів Гельголанд і назад, а взимку — для роботи в Середземномор’ї на лінії Генуя — Ніцца. Свій останній рейс із Гельголанда «Königin Luise» завершила 31 липня, 2 серпня пором реквізував флот, а вже 3-го числа на ньому повним ходом йшли роботи з переобладнання в мінний загороджувач, командування яким прийняв корветтен-капітан Бірман.
Судно, назване на честь королеви Луїзи — дружини прусського короля Фрідріха Вільгельма III — було побудоване в Штеттіні на верфі «Vulcan» (будівельний номер 344) і вступило в стрій наприкінці вересня 1913 року. Його тоннаж становив 2163 брт, водотоннажність — 2160 т. Як головні механізми на «Königin Luise» стояли парові турбіни потужністю 6500 к.с., а «родзинкою» силової установки вважався трансформатор Феттінгера — гідравлічна трансмісія, яка на той час ще не набула скільки-небудь широкого поширення. Максимальна швидкість судна — 20 вузлів.
Відомо, що за первісним планом артилерійське озброєння «Königin Luise» мало складатися з двох 8,8-см гармат. Однак поспіхом переобладнаний мінний загороджувач їх так і не отримав, і на нього поставили дві 3,7-см револьверні гармати із запасом 400 снарядів. Досі в німецькій та англомовній літературі існують дві версії, чому стався подібний «казус». Згідно з першою, потрібних гармат просто не виявилося під рукою. Але більш імовірною здається друга: для встановлення важчих артсистем потрібно було зробити підкріплення, а час підтискав. Тому й пішли на явне ослаблення артилерії, але для малокаліберних скорострілок жодних підкріплень не вимагалося. Та ще й проблеми зі зберіганням боєзапасу зводилися до мінімуму. Втім, німці й не припускали вступати в артилерійський бій, сподіваючись на непримітність «купця», навіть отримавши фарбування за зразком суден британської компанії Great Eastern Railway. Мінне ж озброєння виявилося вельми серйозним — 200 одиниць. Але в свій перший і останній похід корабель вирушив, прийнявши 180 мін.
Уже 3 серпня «Königin Luise» увійшла до складу німецького флоту (як Hilfsstreuminendampfer B), і ввечері наступного дня вирушила до гирла Темзи. Сама мінна постановка пройшла, наскільки відомо, без проблем. Але на нещастя для німців, їхні дії помітили з одного з британських траулерів (наскільки відомо, це було судно «Little Boys» з Ловестофта). Приблизно о 9 годині ранку 5-го числа рибалки повідомили зустрінутому загону кораблів Королівського флоту про підозрілий пароплав, який «викидає речі за борт» («throwing things overboard»). Шкіпер траулера Чарльз Райт також вельми точно вказав, де саме було помічено цей пароплав.
Британський загін складався з крейсера-скаута «Amphion» (типу «Active») і 19 ескадрених міноносців типу «L» зі складу 3-ї флотилії есмінців, що входила до складу нещодавно створених Гарвічських сил. Їм наказувалося патрулювати на морських шляхах між Великою Британією та Нідерландами. Очолював це з’єднання командир крейсера кептен Сесіл Х. Фокс. Його корабель вступив у стрій у 1913 році, мав нормальну водотоннажність 3340 дл. т і розвивав швидкість до 25 вуз. Озброєння складалося з десяти 4-дюймових і чотирьох 3-фунтових (47-мм) гармат, а також двох підводних 18-дюймових торпедних апаратів. Бронювання скаута визначалося як «незначне» — палуба товщиною 0,5–1 дюйм і 4-дюймова бойова рубка.
Есмінці типу «L» також належали до числа найновіших представників свого класу. Вони вступали в стрій у 1913–1915 роках (20 одиниць було закладено до початку «світової бійні», ще два вже в період війни), будувалися різними фірмами і через це мали деякі відмінності — як у внутрішньому устрої, так і в зовнішньому вигляді. Однак за ТТХ кораблі практично не відрізнялися. Їхня нормальна водотоннажність становила 970 дл. т, швидкість — 29 вуз, озброєння — три 4-дюймові гармати і два двотрубні 21-дюймові торпедні апарати. Незначно відрізнялося лише «допоміжне» озброєння. Одні есмінці несли одну або дві 2-фунтові (40-мм) «пом-поми», інші — дві 1,5-фунтові (37-мм) гармати.
Отримавши інформацію від траулера, кептен Фокс відправив вперед «Lance» і «Landrail». Німецький мінзаг, помітивши наближення неприятеля, спробував урятуватися втечею, але був наздогнаний після 30-мильної погоні. Коли відстань між противниками скоротилася до 4400 ярдів, «Lance» о 10:45 «перейшов до активних дій» — саме його гармата зробила перший британський постріл у ході Великої війни (нині ця 4-дюймівка зразка Mk.IV — експонат лондонського Імперського військового музею). Однак стріляли зовсім нещодавно введені в стрій «Lance» і «Landrail» не надто влучно, але потім у бій вступив «Amphion». Крейсер відкрив вогонь з дистанції 7800 ярдів і приблизно о 11:15 почалися влучання в «німця», чиє становище швидко стало безнадійним. Від влучань британських снарядів виникло кілька пожеж, були пробоїни по ватерлінії, сильно постраждала кормова частина «Königin Luise». Корветтен-капітан Бірман віддав наказ прискорити затоплення відкриттям кінгстонів. Невдовзі після полудня (13:20 за берлінським часом) допоміжний мінзаг затонув. Місце його загибелі зафіксовано досить точно — 51°52′ пн.ш. 02°20′ сх.д. Переможці врятували 75 осіб з його екіпажу (з них п’ять офіцерів), зокрема «Amphion» прийняв на борт 21 німця, а «Lance» — 28.
«Помираючи, убий того, хто вбив тебе»
На «Lance» під час стрільби було пошкоджено одну з гармат, тому його відправили в Гарвіч. Британське з’єднання, продовжуючи виконувати поставлене завдання, пройшло до Фризьких островів, що належали Нідерландам. Німецьких кораблів і суден виявити більше не вдалося, і близько 21 години загін повернув назад, повертаючись у Гарвіч. Перед Фоксом постало непросте питання: який саме курс обрати, щоб не потрапити на поставлені німцями міни. На жаль, уявлення про небезпечний район виявилися помилковими. Розраховуючи пройти за 7 миль на захід від передбачуваної межі ворожого загородження, кептен припустився фатальної помилки. 6 серпня о 06:35 «Amphion», що йшов 20-вузловим ходом, підірвався на міні. Вибух стався в районі носового містка, і корабель одразу ж отримав найважчі пошкодження. Як пишуть англійські автори, «ефект був катастрофічним».
Есмінець «Linnet» спробував узяти постраждалий флагман на буксир, але руйнування корпусу виявилися надто серйозними. Судячи з усього, було перебито кіль, і носова частина буквально відвалювалася. Фокс наказав залишити корабель, який невдовзі підірвався на другій міні. Унаслідок цього вибуху здетонували погреби, і в усі боки полетіли уламки. Піднята в повітря 2-фунтова (можливо, 4-дюймова) гармата благополучно минула «Linnet», а от «Lark» не уникнув жертв — двоє британських моряків і врятований німець були вбиті 4-дюймовим снарядом. Неприємне влучання металевими уламками отримав «Legion», що перебував за 4 або 5 кабельтових від крейсера. На цьому есмінці було пошкоджено одну з труб кормового торпедного апарата — у ній заклинило торпеду. «Щасливчиком» можна назвати «Loyal»: він опинився за два кабельтових від місця вибуху, і уламки перелетіли через нього.
Власне кажучи, точна причина вибуху погребів не встановлена, проте британські офіцери були впевнені у справедливості саме мінної версії. Один із них зазначив: «Другий вибух, на мій погляд, був, безсумнівно, спричинений тим, що корабель підірвався на другій міні під рубкою, унаслідок чого здетонував лідіт». Можна лише додати, що від місця першого вибуху «Amphion» перебував приблизно за милю.
Коли дим розсіявся, британські моряки побачили, що ніс крейсера пішов під воду, а корма задрилася під кутом 45°. Але в такому становищі вона перебувала недовго, невдовзі зникнувши під водою. Згідно з донесеннями воєнного часу, втрати екіпажу невдачливого скаута загиблими становили 132 особи, зокрема одного офіцера («one officer and 131 men were lost»), 16 офіцерів і 135 матросів врятувалися. Однак у книзі відомого британського історика Пола Кемпа «The Admiralty Regrets British Warship Losses of the 20th Century» і в низці інших видань наводяться дещо відмінні дані — 151 загиблий і 174 врятованих, багато з яких отримали поранення. Загальні втрати особового складу «Königin Luise» — 77 осіб.
Адмірал Шеєр у своїх спогадах історію походу і загибелі допоміжного мінного загороджувача оцінив так: «Жертви з нашого боку не були марними. Передусім вони коштували неприятелю втрати нового крейсера, але ще важливішим було враження, зроблене як у нас, так і у неприятеля. Так від самого початку визначилося становище, за якого противник, шукаючи укриття від наших агресивних методів ведення війни, волів піти в північні води, а не обрав інший шлях — закупорку наших виходів у море».
«Моделіст-конструктор» № 7’2025, Борис СОЛОМОНОВ, Павло СОЛОМОНОВ