Спогади дитинства та юнацтва супроводжують людину все життя: про рідну зрубну хату з російською піччю; про прогріті сонцем пильні стежинки саду-городу, про козли (частіше наголос у розмові роблять на другому складі) для розпилювання дров, що стояли осторонь у дворі біля дровника…
І син Олексій, фахівець музейної справи, захоплений минулим російського народу, почувши слово, що стало майже лайливим, умовив мене зробити дерев’яного «козлика» для дров, але не для розпилювання колод на дрова (у цьому вже нема потреби), а як декоративний елемент саду (фото 1).
Вихідний матеріал привезли з сусіднього розібраного будинку, випросивши дозвіл у нових господарів.
Відріз колоди стіни та дві пари жердин (2) від перегородки виявилися придатним матеріалом.
Син очистив колоду від глиняної штукатурки та обстругав ручним рубанком. Довжина колоди — 1200 мм, діаметр — 200 мм.
Я заготовив із жердин чотири нетовсті ніжки метрової довжини. Потім підрівняв їх сокирою та обстругав електрорубанком.
На тілі колоди ми з сином зробили розмітку «індивідуальних» запилів пазів під ніжки (розміри дивіться на рисунку) та проставили відповідні номери (3).
Запилювання пазів зручніше було робити лучковою пилкою (4), а видиблювати деревину з пазів — широкою стамескою (5).
Остання операція — збирання «козлика» за допомогою великих цвяхів. На всіх ніжках ми позначили висоту виступаючої частини в 250 мм та просвердлили отвір діаметром 5 мм під цвях (6).
Прибивши три ніжки та взявшись за четверту, точніше відмірили її довжину, щоб на майданчик козли спиралися всіма ніжками одразу. На чотирьох ніжках «козлик» має стояти міцно і не хитатися. У такому положенні забивається останній цвях у останню ніжку.
Колись ніхто, звісно, козлів не фарбував. Тепер же готовий виріб пропитали морилкою, покрили палубним лаком та встановили в саду біля декоративного плетня (див. 1).
Щодо плетня — окрема розмова, а точніше кілька слів. Його спліт товариш, побачивши козли та запропонувавши бартерний обмін. Наступного вихідного ми з сином змайстрували ще одні. Матеріал надав замовник, він же сам виконав і фарбування.
Так життєві спогади спонукали до створення, я б сказав, вінтажного виробу.
«Моделист-конструктор» № 7’2015, А. Матвійчук