XII–IX століття до нашої ери історики називають «темними віками». У цей період племена, що жили на північному та східному узбережжях Середземного моря, зустрівшись лицем до лиця, поклали початок численним зіткненням народів. Одні держави розчинялися в масі інших, на вільних землях виникали нові колонії. Мистецтво та знання занепадали, удосконалювалася лише зброя.
У центрі цих подій опинилася Фінікія, міста якої перетворилися на різномовні табори. Але завойовники несли з собою не лише страх: ще ніколи фінікійцям не доводилося стикатися з таким різноманіттям конструкцій та оздоблень кораблів, що підходили до їхніх берегів. Ця обставина послужила поштовхом до розвитку суднобудування. На головній верфі Близького Сходу активно переймали чужий досвід, пристосовуючи його до своїх умов.
У ті часи у флотах найбільшого поширення набули довгі воєнні кораблі, оснащені таранами за критським зразком. Прагнучи зробити їх місткішими, майстри збільшували довжину суден. Однак і в цьому разі майже все простір усередині займав основний «двигун» того часу — гребці. Їхня кількість на кораблях такого типу, ймовірно, становила близько 50 осіб. Відповідно це не дозволяло збільшувати кількість воїнів в абордажній команді. Крім того, довгі кораблі порівняно з короткими були менш маневреними та менш міцними.
У той самий період бойові кораблі почали зростати у висоту, і на них з’явилися башти для стрільців, унаслідок чого противник зазнавав великих втрат серед власних гребців.
Та справді революційним винаходом, що дозволив розв’язати всі ці суперечності, стало оснащення кораблів другою палубою або навісом над гребцями. При цьому збільшилася ширина корпусу і суттєво зросла остійкість. Це дало змогу обладнувати кораблі щоглою з парусом, а численні абордажні команди та керманичі могли розміщуватися на верхній палубі. Саме так вчиняли, наприклад, ахейці та етруски.
Вирішивши проблему захисту екіпажу, кораблебудівники зіткнулися з іншою проблемою: більш місткі й важкі кораблі втрачали швидкість. При цьому резерв для розміщення додаткових гребців був вичерпаний. Одними з перших вихід із цієї ситуації знайшли фінікійці. Вони подовжили руків’я весел і збільшили відстань між банками — з’явилася можливість додати ще одну лінію гребців уздовж борту. Уключини для їхніх весел винесли на спеціальний балкон.
Верхню палубу фінікійці обнесли релінгом, на який вішали дерев’яні щити. Залежно від бажання замовника, корпусу корабля могли надати невеликого поздовжнього прогину й передбачити плоский або круглий у перерізі таран, який для міцності обшивали бронзовими листами. Такі кораблі вже могли перевозити на верхній палубі вантажі або пасажирів. Для капітана призначалися крісло на кормі та зручна палатка. Нижню ж палубу відводили для гребців, людини, що задавала їм ритм, двох-трьох наглядачів і пари керманичів. Позаду них розташовувалася невелика каюта або комора для корабельних потреб.
Корпус судна, ймовірно, фарбували у темний колір. Козирок розписували червоними та білими квадратами. Весла й кермові весла були чорними, релінг — червоним, а паруси, залежно від обставин і можливостей, — білими, пурпуровими або чорними.
Фінікія недовго зберігала свою незалежність. У період «епохи великих імперій», що настав, кораблі, виготовлені на її верфях, несли ассирійські та вавилонські штандарти. Вони входили до флотів багатьох країн як лінійні кораблі, а згодом, доповнені третім рядом весел, стали головними силами могутнього перського флоту.
«Моделіст-конструктор» № 6’2025, Володимир КОРЗУН