У журналі «Моделіст-конструктор» уже не раз розповідалося про мотолебідки — цікавіші за все механізми для обробки ґрунту, що в останній час завойовують дедалі більшу популярність у самодіяльних конструкторів. І справді, переваги цього чудового пристрою незаперечні. Річ у тім, що лебідка (до речі, один із найдавніших механізмів в історії цивілізації), на відміну від самохідних ґрунтообробних агрегатів, спрямовує свою потужність на створення тягового зусилля.
У сьогоднішній публікації — варіант найпростішої мотолебідки.
Основою мотолебідки є В-50 — досить поширений двигун потужністю близько двох кінських сил, який є на більшості «важких» мопедів типу «Карпати», «Верховина» або «Рига». Підійдуть і мотори більш ранніх випусків — Ш-58, Ш-62 тощо.
1 — паливний бак, 2 — підкоси переднього вузла кріплення двигуна, 3 — двигун, 4 — глушник, 5 — важіль керування зчепленням, 6 — важіль перемикання передач, 7 — рукоятка керування дроселем карбюратора («газ»), 8 — важіль ручного гальма, 9 — стійки моторами, 10 — щоки заднього вузла кріплення двигуна, 11 — барабан лебідки, 12 — поперечини моторами, 13 — містки вилки, 14 — трос Ø 5 мм, 15 — направляюча скоба (пруток Ø 8 мм), 16 — опорна площадка (труба 22×2,5 мм), 17 — якір, 18 — якірне пристрій, 19 — зірочка приводу. (Вигляд зліва: двигун і якірне пристрій не показані).
Двигун встановлено на моторамі, звареній із відрізків сталевих труб діаметром 30×2,5 мм і деталей із листової сталі товщиною близько 3 мм. Зверху до моторами прикріплено кермо від мопеда, знизу — опорну площадку з труб із барабаном і зірочкою приводу. Ззаду на опорну площадку навішено якірне пристрій — П-подібну підпружинену трубчасту рамку з двома привареними до неї якорями зі сталевих загострених пластин, схожих на лезо штикової лопати.
Як барабан лебідки використано ступицю колеса мопеда, до якої прикріплено дюралюмінієву щоку та ведену зірочку — наприклад, велику зубчастку від дорожнього велосипеда.
Паливний бак — пластикова каністра ємністю 2…3 л, у нижній її частині розташовано стандартний мотоциклетний краник із відстійником.
Органи керування лебідкою такі самі, як у будь-якого мопеда: праворуч на кермі — ручка газу й важіль ручного гальма (про те, що за його допомогою гальмується, — трохи пізніше), ліворуч — важіль зчеплення й мопедний перемикач коробки передач.
Двигун мотолебідки оснащено невеликим саморобним глушником, звареним із тонкостінних труб Ø 20 і 80 мм і пари заглушок із листової сталі товщиною 2 мм. Усередині глушника — сплутана сталева дріт або тонка стружка зі зливу. Пристрій надзвичайно простий, але ефективний.
Як правило, двигун може досить довго працювати без примусового охолодження — особливо якщо його обдуває вітер. Проте все ж надійніше оснастити його системою примусового повітряного охолодження. Для цього на роторі-маховику закріплюють шків клиноремінної передачі, а на головці циліндра — кронштейн з підшипниковим корпусом, у якому встановлюють два кулькових підшипники, а в них — вал зі шківом і крильчаткою вентилятора.
Тепер трохи про те, як слід користуватися такою мотолебідкою. Її розміщують на краю ділянки й фіксують якірним пристроєм. Перемикач зміни передач переводять у нейтральне положення, а робочий інструмент (плуг, окучник або культиватор) відносять на протилежний кінець ділянки. Найкраще працювати вдвох: один керує лебідкою, а інший — плугом. Потім за допомогою кікстартера запускають і прогрівають двигун, вичавлюють важіль керування зчепленням, вмикають першу передачу, після чого плавно відпускають важіль. Трос починає намотуватися на барабан, а плуг — переміщуватися. Ось, власне, і все. Як стверджують власники подібних мотолебідок, робота з ними менш виснажлива, ніж із самохідними агрегатами — мотоблоками, мотофрезами чи навіть мікротракторами.
Звісно, використовувати зручний, компактний силовий агрегат лише для обробки ґрунту було б нераціонально. Тим часом мотолебідка — це практично готовий мотоблок, з яким можна агрегатувати й інші сільськогосподарські знаряддя. І в першу чергу — вантажний причіп, що перетворює мотолебідку на мотовантажівку. За допомогою такого «гібрида», наприклад, чудово вирішується проблема доставки мотолебідки до місця роботи — вона добирається туди цілком самостійно і до того ж доставляє на собі плуг або культиватор, лопати, посадковий матеріал тощо. На місці вантажівка за півгодини перетворюється на мотолебідку, за допомогою якої виконують заплановані роботи. А потім — зворотна трансформація, і мотовантажівка доставляє додому не лише водія й сільгоспзнаряддя, але й, припустимо, зібраний урожай картоплі.
Щоб перетворити мотолебідку на вантажівку, доведеться її трохи доопрацювати. Для цього замість опорної площадки на раму встановлюють колесо з веденою зірочкою (наприклад, від міні-мокіка), а тросик від важеля ручного гальма на правій рукоятці керма з’єднують із гальмівним пристроєм на ступиці колеса.
Тепер потрібно виготовити вантажний причіп. У нього — зварна рама, зібрана з труб різних діаметрів, фанерний кузов і колеса від того ж міні-мокіка. З мотоустановкою рама стикується за допомогою дишла, що має на передньому кінці рульову колонку — відрізок труби Ø 30×2,5 мм із парою бронзових або текстолітових втулок. Інший кінець дишла приварений до осі тележки — відрізка сталевої труби Ø 30×2,5 мм, у якій закріплені зварюванням дві півосі, що є ступінчастими валиками з різьбою на зовнішніх частинах. Діаметр півосі має відповідати діаметру підшипників ступиці колеса.
1 — підніжка (труба 22×2,5 мм), 2 — кронштейн підніжки, 3 — рульова колонка (труба 30×2,5 мм), 4 — вісь рульової колонки (болт М12 з гайкою та шайбою), 5,7 — косинки (сталь товщиною 2,5 мм), 6 — дишло (труба 40×2,5 мм), 8 — кронштейн сидіння (швелер 50x30x3 мм), 9 — сидіння, 10 — стійка сидіння (труба 22×2,5 мм), 11 — болт М6 з гайкою, 12, 14 — стінка і дно кузова (фанера товщиною 12 мм), 13 — окантовка (кутник 40х40х2,5 мм), 15 — болт М8 з гайкою та шайбою, 16 — ложемент кузова (дерев’яний брусок перерізом 40×100 мм), 17, 21 — опорні площадки ложементів кузова (сталь товщиною 3 мм), 18 — підкос (труба 22×2,5 мм), 19, 22 — колеса, 20 — вісь тележки, 23 — зірочка приводу переднього ведучого колеса.
До осі тележки приварюють два підкоси з площадками для кріплення ложементів кузова, вирізаних із дерев’яного бруска перерізом 40×100 мм. Кузов збирають із фанерних (товщиною 12 мм) заготовок і сталевих або дюралюмінієвих кутників на болтах і гайках з різьбою М6. До рами кузов кріплять болтами й гайками з різьбою М8.
Перед кузовом встановлюють сидіння та Т-подібну підніжку для водія. Сидіння можна взяти від будь-якого мопеда, однак нескладно зробити його й самостійно з фанери, поролону та штучної шкіри.
Якщо мотовантажівка використовуватиметься й у темний час доби, рекомендується оснастити її фарою та задніми габаритними вогнями, як і на мопеді, від низьковольтної обмотки генератора.
Слід зазначити, що кут повороту керма становить близько 90° праворуч і ліворуч, тож мотоблок здатен розвертатися буквально на місці.
«Моделіст-конструктор» № 10’96, І. СОРОКІН, інженер