Винищувач з індексом «Р»

18 вересня 1943 року гвардії молодші лейтенанти Володимир Бакулін і Анатолій Паков на двох МіГ-3 злетіли з аеродрому Мурмаші, розташованого поблизу Мурманська, із завданням сфотографувати гітлерівську військово-повітряну базу Луостарі. Літаки швидко досягли цілі, пілоти розпочали зйомку. Але вже за кілька хвилин на висоті 5 тис. м розвідники помітили вісімку Ме-109. Сили виявилися надто нерівними: підбитий МіГ Пакова зі зниженням пішов у бік лінії фронту, а Бакулін, відчайдушно обороняючись, підбив двох «месерів» і, влучивши момент, на пошкодженій машині сховався в хмарах.

Однак приземлитися в Мурмашах йому не вдалося — завадив наліт ворожих бомбардувальників. Тоді льотчик подався на запасний аеродром, але, наздогнаний четвіркою «месершміттів», змушений був здійснити посадку в сопках. Пілот урятувався, а з ним і найцінніша фотоплівка… Наліт радянських бомбардувальників на Луостарі пройшов успішно.

Ідея застосування винищувачів для розвідки народилася ще в роки Першої світової війни. Щоправда, одномісні апарати були поганими розвідниками і використовувалися для цієї мети лише в крайньому разі. У ті часи льотчикові ще не дуже стійкого і надійного літака доводилося здебільшого приділяти увагу самому процесу пілотування, а на спостереження за наземним противником часу просто не залишалося: трохи задивився — і зірвався в штопор. Про встановлення на винищувачі фотоапарата й поготів не думали: навіть найдосконаліша на ті часи система фотозйомки для успішного застосування вимагала двох цілком вільних рук і однієї незайнятої сторонніми думками голови. До того ж вага й габарити аерофотоапарата були досить значними. І хоча підполковник В. Ф. Потте, офіцер російської армії, уже винайшов напівавтоматичну авіаційну фотокамеру, час одномісних розвідників ще не настав.

Багато років конструкторська думка була спрямована на вдосконалення двомісних розвідників. Вони ставали все швидшими, маневренішими, посилювалося їхнє озброєння, покращувалося обладнання. Але пристосувати для ведення розвідки винищувач ні конструктори, ні військові стратеги не намагалися навіть напередодні Другої світової війни. Хоча порівняно з машинами 1914 року нові винищувачі значно ускладнилися, у пілотуванні вони стали набагато простішими. Таким літаком уже можна було керувати, не дивлячись на приладову дошку, а зосередивши увагу на пошуку наземних цілей. Та й фотоапарат настільки зменшився у вазі й габаритах, що його без труднощів можна було встановити на стандартний винищувач, практично не погіршуючи льотних даних. А щоб привести фотокамеру в дію, потрібно було лише натиснути кнопку.

І ще одна важлива новинка з’явилася на винищувачі наприкінці 30-х років — радіостанція, що забезпечувала стійкий і надійний зв’язок із наземним командним пунктом. Причому пілот міг сам, без додаткового члена екіпажу, натиснувши лівою рукою кнопку на секторі газу, диктувати координати виявлених об’єктів ворога.

Незважаючи на те, що в 30-ті роки літаки-розвідники розроблялися ледь не в усіх авіаційних КБ і зроблено їх було чимало, на початку війни наші Військово-Повітряні Сили спеціалізованого літака-розвідника не мали. І саме життя змусило переобладнати в ближні тактичні розвідники одномісні винищувачі. «Нашому полку було поставлено завдання на фотографування Голубої лінії, — згадував Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант авіації Г. Р. Павлов. — За підготовку апаратури взявся гвардії старшина Г. Петросян. Обладнали три літаки Як-1. На них гвардійці здійснили близько 70 вильотів на розвідку, втративши один Як від зенітного вогню противника».

У ході військових дій оперативній тактичній розвідці з повітря надавалося дедалі більше значення. Так, у битві під Москвою польоти на розвідку становили близько 3% усіх бойових вильотів, під Сталінградом уже приблизно 10%, на Курській дузі понад 30%, а в завершальних операціях Великої Вітчизняної — понад 40%. Відповідно і винищувачі «перехрещували» в розвідники вже не поштучно, а цілими ескадрильями і полками…

На початку 1943 року 50-й винищувальний полк 15-ї повітряної армії отримав поповнення, змінив латані-перелатані МіГ-3 на новенькі Ла-5, прибув на фронтовий аеродром Проходне в районі Курської дуги, і тут льотчики дізналися, що за наказом командувача фронтом відтепер їхній полк буде розвідувальним. Звістку зустріли без ентузіазму: молоді пілоти рвалися в бій, а тут… «фотозйомка наземних пейзажів». Але невдовзі їхнє ставлення до вильотів докорінно змінилося, оскільки ситуації типу «їх вісім, нас двоє» у розвідників виникали набагато частіше, ніж у справжніх винищувачів.

Проте чудова маневреність, висока швидкість і потужні гармати служили винищувачам-розвідникам добрим захистом від повітряного противника. І вже в 1942—1943 роках досвід застосування винищувачів для ближньої тактичної розвідки набув широкого поширення. Розвідка здійснювалася в простих і складних метеоумовах, візуально і з використанням аерофотоапаратів. Оскільки серійний випуск розвідника Як-9Р, що відрізнявся від стандартного Як-9 лише наявністю на борту аерофотоапарата АФА, було налагоджено лише в 1944 році, переобладнання винищувачів у розвідники проходило силами аеродромних механіків. Як відомо, при модифікації двомісного Як-7 в одномісний Як-7А, а потім у Як-9 за кабіною пілота утворився просторий відсік, який часто при перебазуванні використовувався для перевезення механіка. Ось у цей-то відсік і встановили фотоапарат. Однак конструкторська думка аеродромних механіків пішла ще далі…

«Одного разу до мене звернувся технік старший лейтенант Комаров, — розповідав генерал-полковник авіації В. І. Воронов. — «Є задум, командире, розширити можливості Як-9 при фотографуванні. Замість одного апарата у вантажному відсіку треба встановити два АФА-І. Це дасть змогу майже вдвічі розширити захват при зйомці». — «Привабливо, але чи помістяться два фотоапарати?» Дві доби техніки не покладаючи рук працювали над реалізацією свого задуму. І ось установка готова. Для випробування я вирішив сфотографувати наш аеродром, що має значні розміри. Через кілька годин ми з цікавістю розглядали монтажну схему, склеєну так уміло, що жодних вад і відмінностей від аерофотозйомки, виконаної однією камерою, виявити не вдалося. Про винахід фронтового механіка стало відомо командуванню. Самовіддану працю і кмітливість відзначено орденом Червоної Зірки».

ОСНОВНІ ДАНІ ДЕЯКИХ ВИНИЩУВАЧІВ, ЩО ВИКОРИСТОВУВАЛИСЯ ЯК РОЗВІДНИКИ

Два фотоапарати дали змогу виконувати фотозйомку великої площі з одного заходу, тож літак міг менше часу перебувати в зоні інтенсивного зенітного вогню противника, що різко знижувало ймовірність його ураження. Однак досвід бойового застосування фронтових розвідників показав, що ефективнішим способом захисту може бути політ на дуже великих висотах поза зоною досяжності снарядів зенітних гармат і винищувачів. Довгий час технічні труднощі на шляху створення висотного розвідника здавалися неподоланними. Лише в 1943—1944 роках в Англії, Німеччині та США з’явилися перші двомоторні висотні розвідники. А наприкінці війни, коли радянські винищувачі мали переважну перевагу в повітрі, на великі висоти довелося піднятися і одномоторним німецьким винищувачам-розвідникам.

У 1944 році шеф-конструктор фірми «Фокке-Вульф» Курт Танк розробив розвідувальну модифікацію одномоторного винищувача ФВ-190 під назвою Та-152Н. Розвідник Танка мав крило збільшеного подовження, герметичну кабіну і висотний двигун. Причому мотор був обладнаний спеціальними пристроями для впорскування закису азоту і водоспиртової суміші. Завдяки цьому літак міг літати на висотах до 12500 м зі швидкістю до 760 км/год. Хоча Та-152Н і опинився поза зоною дії радянських винищувачів, жодного впливу на хід війни це вже не могло мати.

У післявоєнні роки концепція використання одномісних винищувачів-розвідників не втратила значення, і нині практично всі серійні винищувачі мають і розвідувальні варіанти.

Винищувач-розвідник Як-9Р

Як-9 і Як-9Р є подальшим розвитком винищувачів Як-1 і Як-7. Головна конструктивна відмінність Як-9 — металеві лонжерони крила замість дерев’яних на Як-1 і Як-7. Заміну дерева на метал викликала необхідність істотного збільшення внутрішніх об’ємів крила для розміщення паливних баків. Це нововведення вперше застосували на Як-7ДІ (дальній винищувач). При цьому ємність баків вдалося збільшити більш ніж на 200 л, а вага крила стала меншою на 150 кг. Відповідно дальність польоту зросла приблизно на 200 км. При передачі в серійне виробництво Як-7ДІ отримав назву Як-9.

Обшивка крила на «дев’ятці» залишилася фанерною, при цьому носки крила, що мали досить складну конфігурацію, попередньо виготовлялися на дерев’яній болванці, а потім уся обшивка приклеювалася до спеціальних фанерних накладок, зафіксованих на металевих полицях лонжеронів заклепками. Крило дволонжеронної конструкції складалося з двох знімних консолей, що стикувалися між собою по осі літака. Баки розміщувалися між лонжеронами крила, кріпилися сталевими стяжними стрічками і закривалися дюралюмінієвими кришками. Стійки шасі при прибиранні складалися в носок крила по розмаху.

Елерони, як і керма, металеві за конструкцією, з полотняною обшивкою. Крило оснащувалося щитком, що відхилявся при посадці на 50°. За розповідями бувалих пілотів, щиток іноді використовувався і в повітряному бою, хоча це й не передбачалося інструкціями. Невелике відхилення щитка призводило до зростання коефіцієнта підйомної сили крила і відповідно скорочувало радіус маневру.

Кіль і стабілізатор у Як-9 — суцільнометалеві, дюралюмінієві; фюзеляж — сталевий, фермовий. Хвостова частина фюзеляжу обтягувалася полотном, носова закривалася великими легкознімними кришками-капотами, що забезпечували за потреби добрий доступ до елементів обладнання, розташованих у фюзеляжі. За кабіною пілота на Як-9 був великий вільний відсік, у якому перевозили механіка і наземне обладнання при перебазуванні. У цьому відсіку і розмістили на Як-9Р фотоапарат АФА-І.

Силова установка Як-9Р складалася з 12-циліндрового V-подібного двигуна водяного охолодження М-105ПФ із трилопатевим металевим повітряним гвинтом ВІШ-105СВ автоматично змінюваного кроку. До комплекту озброєння винищувача-розвідника Як-9Р входили гармата ШВАК калібру 20 мм, що стріляла через порожнистий вал повітряного гвинта, і синхронний кулемет УБ калібру 12,7 мм, розташований над двигуном.

«М-К» 10’87, В. КОНДРАТЬЄВ, інженер