Не буду розповідати про те, який це захопливий (хоч і нелегкий) вид відпочинку — піший туризм. Проте після тривалого, а іноді й багатоденного переходу накопичується втома в м’язах, а також піт і бруд на тілі. У спеку можна помитися й розслабитися в річці, озері чи струмку. А в прохолодну погоду без лазні не обійтися.
Так от, найпростіша лазня, якою ми користувалися в походах, влаштовувалася доволі примітивно. На березі струмка або озера обирали місце з відповідними валунами: двома опорними та одним, що перекривав топку. Потім топку обкладали дрібнішими каменями, залишаючи кілька невеликих отворів для виходу диму й одне велике — для закладання дров. Така піч-кам’янка протоплювалася протягом 2–3 годин, після чого з неї вигрібали жар і вугілля, а зверху швидко ставили намет. Лазня готова — можна паритися. Вода нагрівалася у відповідній ємності, куди опускали попередньо розжарений у топці або на вогнищі камінь.
Але розповісти я хочу про іншу (більш удосконалену) похідну лазню, яку ми збудували в кінцевій точці постійного маршруту. Така лазня може бути споруджена і десь на садово-городній ділянці, або як дачний варіант.
У недалекому минулому (а було це у 1990-х роках) я керував секцією «Піший туризм» на міській станції юних техніків. І ось із хлопцями-гуртківцями та друзями-туристами ми вирішили збудувати похідну лазню в одному з мальовничих далеких ярів — у кінцевому пункті туристичного маршруту вихідного дня.
Спочатку в майстерні СЮТ виготовили банну піч майже з того матеріалу, що був під рукою. А вибір, чесно кажучи, був небагатий.
1 — димова труба (Ø100×3, L = 1500); 2 — «глуха» напівкришка (сталь, лист s5); 3 — напівкришка-люк (сталь, лист s5); 4 — піч (труба Ø300×5); 5 — піддон для каміння (колесо);
6 — піддон-колосник (колесо); 7 — напіврама (сталевий стрижень Ø16)
Основою печі стала сталева труба діаметром 300 мм (товщина стінки 5 мм) і довжиною 800 мм. Виявилося, що прорізати в такій трубі дверцята для топки й піддувала нічим, тож вирішили зробити піч типу «самовар» — із прохідною топкою та верхнім вертикальним завантаженням.
Як днище використали велике колесо — диск з ободом (чи то від тракторного візка, чи від вантажівки), заваривши центральний (ступичний) отвір сталевими стрижнями, які утворили колосникову решітку, і просвердливши кілька додаткових невеликих отворів у диску.
Ще один такий самий диск, вирізавши в ньому центральний отвір діаметром трохи більшим, ніж труба, наділи на піч і приварили зверху. Обидва диски таким чином стали піддонами для теплоакумуляторів. Забігаючи наперед, скажу, що каміння в тому яру не було, тому замість них використовували запасені браковані керамічні електроізолятори (стакани).
Кришка печі складалася з двох напівкруглих частин: одна, з отвором для виходу диму, приварена наглухо до корпусу, а друга прикріплена шарнірно (на петлях) до першої — через цей лючок у піч завантажували паливо.
Опорою для печі слугувала напіврама, зварена зі сталевих стрижнів діаметром 16 мм. До верхніх кінців стояків напіврами встановлювався й приварювався нижній диск печі. Сама рама заглиблювалася в ґрунт так, щоб між колосником і підлогою залишався проміжок не менше 150 мм.
Димова труба печі-кам’янки теж сталева, але тонкостінна — зовнішнім діаметром 100 мм і заввишки 1500 мм. Установлювалася вона над отвором у привареній напівкришці.
1 — полок-сидіння, 2 шт. (осикові жерди Ø50…60, за потреби); 2 — передня стійка, 2 шт. (кленова жердина Ø100…120); 3 — задня стінка (осикові жерди Ø70…90, за потреби); 4 — поздовжня балка верхнього обв’язу, 2 шт. (кленова жердина Ø100…120, за потреби); 5 — стеля (осикові жерди Ø80, за потреби); 6 — задня стійка, 2 шт. (кленова жердина Ø100…120); 7 — зв’язок жердин стелі в отворі (кленові палиці Ø50, 2 шт.); 8 — розділення стелі (сталевий лист s2); 9 — бічна стінка, 2 шт. (осикові жерди Ø70…90, за потреби); 10 — підлога в приямку (осикові жерди Ø50…60, за потреби); 11 — сходинка (осикові жерди Ø50…60, за потреби)
Найближчими вихідними зі старшою групою туристів-школярів, узявши необхідний інструмент, ми вирушили в той далекий яр, названий Барсучим. Місце для лазні та конструкцію обговорили дорогою, а по прибутті відразу взялися до роботи.
Спочатку викопали приямок зі сходинкою, а на місці встановлення печі його ще й заглибили. Туди помістили напівраму з піччю, знову засипали ґрунтом і утрамбували. Після цього з товстих кленових жердин змонтували каркас шатра: поставили чотири кутові стійки (передні трохи коротші, ніж задні), трохи заглибивши їхні нижні кінці, попередньо обпалені від гнилі, і зверху об’єднали поздовжніми балками з поперечинами. Останні одночасно слугували крайніми жердинами стелі. Усі елементи скріпили заздалегідь підготовленими скобами.
Стіни також зібрали з жердин — лише осикових і тонших, як частокіл. Жерди бічних стінок встановлювалися під невеликим кутом, чергуючи комлем і вершинкою вниз для стійкості. Задня стінка зроблена вертикальною (хоча її теж можна було трохи нахилити, встановлюючи жерди комлем донизу). Жерди задньої стінки з’єднувалися зі стійками й між собою дротом.
Після зведення стін лазню перекрили стелею теж із жердин. У стелі зробили квадратний (300×300 мм) отвір, який закрили сталевим листом (він слугував розділенням) із центральним отвором діаметром 300 мм для димової труби.
На завершення будівництва стіни лазні, а точніше щілини між жердинами, замазали глиною, а стелю засипали ґрунтом і зверху обклали дерном. Загалом лазня стала схожа на барсуче лігво (хто бачив, той зрозуміє, чому).
1 — природний ґрунт ділянки; 2 — піч-кам’янка; 3 — теплоакумулятор (електричні керамічні ізолятори); 4 — споруда; 5 — ґрунт, вкритий дерном; 6 — полог (брезент); 7 — ґрунт зворотного засипання
Вхід у лазню (вся передня частина) прикривався брезентовим пологом із віконцем. Хоча цілком можна було зробити більшу частину переду як стінку, залишивши лише невеликий лаз-вхід.
На полоки-сидіння (які знаходилися приблизно на рівні землі), на підлогу в приямку та на сходинку поклали щільно одна до одної тонкі жерди.
Після завершення будівництва зробили пробну топку. У печі типу «самовар» є одна складність — розпал. Без сухої берести й трісок не обійтися. Спершу в піч треба завантажити трохи трісок, потім підпалити бересту, кинути її туди, дочекатися займання й додати решту, а тоді — хмиз. Після прогрівання системи 5–10 хвилин можна закладати дрова до повної місткості печі.
Через 30–40 хвилин після розпалювання навіть узимку лазня готова — можна паритися. Подальше підтримання й регулювання температури здійснюється підкиданням сирих дров і прикриттям піддувальних отворів купкою золи.
Особливо запам’яталися гуртківцям туристичні «банні сеанси» після зимової ночівлі в таборі — з подальшим купанням у пухнастому снігу.
Розповідаю в минулому часі ось чому. Про наш табір у Барсучому яру дізналися «лихі» хлопці — видно, і їм сподобалася лазня, адже до її побудови вони туди не ходили. Але користувалися нею безглуздо — щоразу псували не лише лазню й табір, а й сосновий бір навколо. Коли нам набридло за ними прибирати й відновлювати зруйноване, лазню розібрали, а місце привели до первісного стану. Піч забрали назад, але згодом, на жаль, довелося здати її в металобрухт.
«Моделіст-конструктор» № 7’2006, А. МАТВІЙЧУК