Термін «автожир» походить від двох грецьких слів: autos — сам і gyros — обертання. Власне, вони й визначають сутність цього літального апарата, у якого підіймальна сила створюється повітряним гвинтом-ротором, що вільно обертається під дією набігаючого повітряного потоку, а поступальний рух йому забезпечує тягнучий або штовхаючий гвинт-пропелер. Автожир винайшов іспанський авіаконструктор Хуан де ла Сієрва (Juan de la Cierva) у 1919 році, а в 1922 році йому вдалося створити апарат із непоганими льотними даними.
У нашій країні перший автожир побудували 1929 року Н. І. Камов і Н. К. Скржинський. Аж до початку Великої Вітчизняної війни було виготовлено півтора десятка апаратів різних модифікацій, один із них брав участь у бойових діях як розвідник і коригувальник. У наші дні автожири залишилися лише в аматорській і спортивній авіації, у низці країн їх випускають серійно.
Модель автожира — це гвинтокрилий літальний апарат із дволопатевим несучим гвинтом-ротором і силовою установкою на базі компресійного двигуна робочим об’ємом 1,5 куб. см.
Фюзеляж зібрано з соснових рейок і обклеєно 1-мм фанерою. Дві горизонтальні рейки виконують функцію моторної рами; задня частина нижньої являє собою балку, на якій кріпиться хвостове оперення — кіль і стабілізатор із кермами висоти. Перпендикулярно до фюзеляжу, по осі гвинта-ротора, двома болтами й гайками зафіксовано поперечину, склеєну епоксидною смолою з п’яти фанерних заготовок завтовшки 1 мм — на ній встановлюються гойдалка керування, баластний вантаж масою близько 30 г і напрямна для корд керування.
1 — кок повітряного гвинта; 2 — повітряний гвинт; 3 — двигун 1,5 куб. см; 4 — колесо шасі; 5 — стійка шасі (дюралюміній s2,5 мм); 6 — кріплення шасі (болт М3 з гайкою); 7 — кріплення поперечини (болт М3 з гайкою і шайбою); 8 — обшивка фюзеляжу (фанера s1 мм); 9 — тяга керування кермом висоти (дюралюмінієва спиця Ø2 мм); 10 — хвостовий костиль (дріт ОВС Ø2 мм); 11 — кабанчик керма висоти (дюралюміній s2 мм); 12 — кіль (бальза s4 мм); 13 — лопать несучого гвинта-ротора (липа 31×6 мм); 14 — задня балка пілона (сосна 8×10 мм); 15 — втулка несучого гвинта-ротора; 16 — вісь втулки; 17 — вісь несучого гвинта-ротора (шпилька М3 з гайкою і шайбою); 18 — бобишка пілона; 19 — балка моторної рами (сосна 10×8 мм); 20 — нижня балка фюзеляжу (сосна 10×8 мм); 21 — передня балка фюзеляжу (сосна 8×10 мм); 22 — косинка (липа); 23 — кріплення двигуна (болт М3 з гайкою і шайбою); 24 — паливний бак (біла жерсть s0,3 мм); 25 — поперечина (виклеювання з п’яти шарів фанери s1 мм); 26 — баластний вантаж (свинець 30 г); 27 — вісь горизонтального шарніра лопаті несучого гвинта (сталь Ø3 мм); 28 — горизонтальне оперення (бальза s4 мм); 29 — петля керма висоти (капрон b10 мм); 30 — кермо висоти (бальза s4 мм); 31 — напрямна корд керування (дюралюміній s1 мм); 32 — вісь гойдалки керування (болт М3 з двома гайками і двома шайбами); 33 — гойдалка керування
Хвостове оперення — цілком бальзове. Кіль, стабілізатор і кермо висоти вирізані з бальзових пластин завтовшки 4 мм. Кріплення керма на стабілізаторі здійснюється на «м’яких» петлях із відрізків капронової стрічки шириною близько 10 мм. Кабанчик керування — дюралюмінієвий, на кермі він монтується за допомогою мініатюрних гвинтів-саморізів діаметром 2 мм.
1 — корпус (дюралюміній s2,5 мм); 2 — обойма (дюралюміній Ø5×0,5 мм); 3 — вставка (трубка стрижня гелевої ручки)
Несучий гвинт-ротор — дволопатевий. Кожна з лопатей оснащена горизонтальним шарніром, що не передає на фюзеляж моделі перекидний момент, який виникає під час обдування лопатей. Справа лопать іде назустріч набігаючому потоку, зліва — за потоком. Відповідно виникає різниця в підіймальних силах з правого й лівого боків апарата і момент сил, що прагне його перекинути. Лопаті, вирізані з липових дощечок, — це, по суті, крила з симетричним профілем відносною товщиною 20 відсотків. Максимальна товщина лопаті відстоїть від її носка на відстані 30 відсотків поточної хорди. Втулка несучого гвинта-ротора вирізана й вигнута з листового дюралюмінію завтовшки 2,5 мм. Заготовку для неї викроюють відповідно до схеми розгортки з невеликим припуском, остаточну обробку деталі та свердління отворів виконують після згинання заготовки. Шарнір втулки складається з відрізка дюралюмінієвої трубки з внутрішнім діаметром близько 4 мм і вставки з відрізка пишучого стрижня кулькової ручки. Кріплення вставки виконують за допомогою металевої оправки, нагрітої до температури розм’якшення стрижня. Регулювання кроку несучого гвинта-ротора здійснюють скручуванням горизонтальної частини втулки — зробити це можна двома круглогубцями. Вісь втулки зроблена зі сталевої шпильки з різьбою М3, вклеєної в липовому пілоні верхньої частини фюзеляжу.
1 — основа поперечини (виклеювання з п’яти шарів фанери s1 мм); 2 — баластний вантаж (свинець 30 г); 3 — заклепка (свинець); 4 — напрямна корд керування (дюралюміній s1 мм); 5 — кріплення напрямної (заклепка, алюмінієвий дріт Ø2 мм)
Шасі моделі — ресорне, його стійки вирізані з листового дюралюмінію завтовшки 2,5 мм і закріплені на фюзеляжі парою болтів із гайками. Колеса діаметром 40 мм — пластмасові від відповідної дитячої іграшки.
1 — гойдалка (дюралюміній s2,5 мм); 2 — велика втулка (частина стрижня гелевої ручки); 3 — мала втулка (частина стрижня кулькової ручки)
Паливний бак спаяно з білої жерсті завтовшки 0,3 мм. Трубка живлення, а також заправна й дренажна — мідні. Кріплення бака до фюзеляжу — двома гвинтами-саморізами.
Оздоблення моделі найзвичайніше: шліфування та фарбування емалями відповідного кольору.
Польоти автожира здійснюються на кордах завдовжки 10–12 м. Після прогріву двигуна рекомендується розкрутити ротор і лише після цього піднімати апарат у повітря. Зверніть також увагу, що потужності півторакубового мотора недостатньо для виконання складного пілотажу — це початковий рівень. Після освоєння зльоту, горизонтального польоту та посадки має сенс оснастити модель потужнішим двигуном із робочим об’ємом до 2,5 куб. см.
«Моделист-конструктор» № 9’2025, Ігор СОРОКІН