У дбайливого господаря-умільця завжди все є. І навіть власний мінітрактор часом знаходиться, не кажучи вже про косарки-молотарки, іншу мотота електротехніку-помічників. І це цілком зрозуміло: з таким оснащенням справді ніколи й ніде не пропадеш.
Гідне місце тут займають, допомагаючи підтримувати господарство в належному стані, ручні знаряддя праці та прості (але дуже ефективні в роботі) пристосування. Про деякі з них журнал уже розповідав своїм читачам. В основному це були авторські розробки й технічні рішення «для саду-городу» («Моделист-конструктор» №6’91, 9’93, 5’95).
Наведена нижче публікація — про саморобні конструкції, область застосування яких зосереджена на особистому подвір’ї. Виготовляються вони з так званих підручних матеріалів, за «домашньою» технологією, доступною й зрозумілою будь-якому новачкові. За мінімуму витрат вдається отримати максимальний результат.
ВРУЧНУ РУШИТИ КРУПУ…
А чому б, власне, і не спробувати? Особливо якщо маса вихідного матеріалу (а отже, і продукту на виході) не така вже й велика, щоб рахувати її центнерами та тоннами.
При цьому саму крупорушку можна спростити настільки, що вона мало чим відрізнятиметься від класичної дідової. Зате не знадобляться ні дорогі електродвигуни, ні дефіцитні редуктори. Та й часу на її виготовлення піде, як то кажуть, зовсім небагато.
Отже, пропонується перший варіант. Із жорнами з… чурбаків. При цьому для деталей, що «рушать» крупу або зерно, краще використовувати заготовки з листяної деревини — вона не смолиста. Діаметр чурбаків — не менше 250 мм, висота — приблизно 250 мм. Поверхні майбутніх жорен, що стикаються між собою, слід зробити зубчастими. Причому зубцями можуть слугувати будь-які шматочки чавуну чи сталі, забиті в дерев’яну основу — чурбак.
Верхній жорен має в центрі скрізний отвір у вигляді воронки. У нього й засипають зерно.
1 — жорен нижній, 2 — жолоб-схід (жесть, s0,5), 3 — магніт (від меблевої защіпки), 4 — кільце з’єднувальне (жесть, s1,5…2), 5 — жорен верхній, 6 — скоба верхня (Ст3, смуга 40×4), 7 — гайка M14, 8 — шайба (латунь), 9 — вісь (Ст3, пруток Ø14), 10 — скоба нижня (Ст3, смуга 40×4), 11 — дерев’яна ручка, 12 — шуруп 4×40 (8 шт.), 13 — цвях 4×60 (16 шт.).
Верхню частину нижнього жорна-чурбака оббивають смугою жерсті завширшки 150–200 мм. Передбачають і отвір для дробленого зерна, в який вставляють під кутом жестяний схід із закріпленим у ньому магнітом. Останній затримує дрібні частинки, що утворюються від стирання чавунних (сталевих) зубців, які виступають над робочою поверхнею жорен не більш як на 0,5 мм (інакше дроблення буде надто грубим).
Верхній жорен можна вільно обертати за ручку — без зміщення від центру, чого досягають за допомогою спеціальної скоби у воронці для засипання зерна. Вона, зі свого боку, має отвір, що відповідає діаметру стержня, закріпленого в нижньому жорні-чурбаку за допомогою іншої, нижньої скоби.
Технологія роботи на цій крупорушці проста. Взявшись за дерев’яну ручку, однією рукою обертають жорен, а другою підсипають потроху зерно. Під жолоб-схід підставляють ємність для «дробленки». Отриманий продукт пропускають через сито.
1 — піддон, 2 — несуча дошка, 3 — полінце, 4 — внутрішня тертка, 5 — зовнішня тертка, 6 — болт М5 з гайкою (4 шт.), 7 — ручка (2 шт.), 8 — кільце жорсткості.
Друга конструкція крупорушки також не потребує спеціальних навичок чи якогось особливого вміння в виготовленні. Просто беруть шматок білої жерсті (можна від великих банок з-під консервів) і роблять два циліндри так, щоб діаметр одного був на 2–3 мм менший за інший.
Потім поверхню обох жестянок за допомогою цвяха й молотка перетворюють на своєрідну тертку так, щоб на зовнішньому циліндрі гострі кромки отворів були спрямовані досередини, а на внутрішньому — назовні. Меншу з терток кріплять на очищене полінце діаметром 200–250 мм. Внутрішній циліндр закривають конусною кришкою. А в нижній частині набивають дерев’яний обрізок прямокутної форми завтовшки 40 мм. Встановлюють його на несучу дошку з ідентичним отвором, який забезпечить згодом нерухомість внутрішнього циліндра.
Зовнішня тертка має спеціальні ручки для обертання навколо внутрішньої.
Несучу дошку встановлюють над піддоном між двома опорами (табуретами, стільцями тощо) і закріплюють. Після цього засипають зерно й обертають крупорушку за ручки як за годинниковою стрілкою, так і в протилежному напрямку.
БАГАТОДЕННА ГОДІВНИЦЯ
Хто тримає птицю, той знає, що годувати її потрібно регулярно й повноцінно. Однак клопоту може стати менше, якщо обзавестися багатоденною годівницею. Попри всю простоту конструкції, ця саморобка дозволяє утримувати понад два десятки курей на садовій ділянці, спокійно залишаючи їх узимку на строк до двох тижнів. Адже місткість бункера — близько трьох відер корму!
Матеріалом для виготовлення годівниці слугують ящичні дощечки, оцинковане залізо, жесть або, найкраще, листовий алюміній завтовшки 1,5–2 мм.
Годівниця має корпус, скріплений із піддоном. Підвішують її на ланцюгах, дроті або міцній мотузці (висота 50–70 мм над підлогою). Хай собі розгойдується! Адже це якнайкраще сприяє виходу сипучих продуктів через отвори між корпусом і піддоном. Більше того — не дає комбікорму злежуватися.
Зазначені на кресленні розміри не слід змінювати. А для годування великого поголів’я птиці краще виготовити дві чи три годівниці. За невеликої кількості «відвідувачів столової» бункер рекомендується засипати повністю.
1 — піддон, 2 — корпус, 3 — підвіс, 4 — кришка, 5 — ручка.
Підхід до годівниці забезпечений з усіх боків. Глибина піддона розрахована на дорослу птицю. Для перепелів або карликових курей висоту бортика зменшують до 80 мм. Але не більше, інакше корм просто розлітатиметься з піддона. А відстань від підлоги до годівниці можна скоротити до 30 мм.
Для окантування бортика піддона використовують гумовий шланг з поздовжнім розрізом. Щоб корпус був міцнішим, у дерев’яну конструкцію вводять ребра жорсткості (з бруска перерізом 25×25 мм), а в металеву — з дюралевих куточків. Той, хто має навички роботи жерстяника, може з’єднати місця стику в «шов».
Фарбування годівниці, особливо зсередини, небажане. Фарбувати краще лише зовнішні сторони корпусу й дно піддона.
ЗАПІКАНКА ДЛЯ ПОРОСЯТИ
Годувати худобу хлібом у старі часи вважалося гріхом, лише вряди-годи давали поласувати скоринкою. Останнім часом (через нестачу комбікормів) у селі стали годувати хлібом і курей, і свиней. Тепер хліб дорогий, а комбікормів як не було, так і немає. Що ж робити?
Запропонована конструкція дозволяє приготувати корм для худоби не менш цінний і калорійний, ніж хліб. Агрегат являє собою перекидну ванну коробчастого типу з діелектрика (дерево, лигнофоль, текстоліт завтовшки 20 мм тощо), на внутрішній поверхні стінок якої закріплено по електроду (з листового алюмінію або нержавіючої сталі завтовшки 2 мм) з подальшим під’єднанням кабелю. Між електродами, що, по суті, устеляють усю внутрішню поверхню відповідної стінки, під час подачі електроенергії відбувається випаровування й запікання кормової суміші.
1 — ребра (дерев’яний куточок), 2 — дно, 3 — торцева стінка, 4 — електрод, 5 — передня й задня стінки, 6 — кабель із штепсельною вилкою на кінці, 7 — знімна кришка.
Сировиною для такого агрегату слугує, як то кажуть, усяка всячина. Наприклад, суміш із харчових відходів, лушпиння картоплі, шматочків буряка з додаванням сухого комбікорму. В висівки можна всипати трохи зіпсованого під час зберігання борошна, а також сіль, овочеві відходи, січену траву, залити воду.
Отримана маса має нагадувати густу кашу або тісто. Цю суміш слід помістити у ванну й підключити струм. Вміст почне інтенсивно нагріватися зі значним виділенням пари, тому ванну потрібно накрити діелектричною кришкою з невеликими отворами для виходу пари.
Процес випаровування триває 15–20 хв. За цей час маса перетворюється на запіканку.
Вимкнувши електроенергію, ванну перекидають і вичищають. Корм для курей, поросяти та іншої живності готовий. Часу витрачено мало, а користь величезна: адже «випічку» свині охоче поїдають, навіть якщо корм холодний. Такий «кекс-запіканка» не псується 2–3 дні.
Ю. ПОЛЯКОВ, Московська область
БДЖОЛИНА ОПЕРАЦІЙНА
Серед напастей, що підстерігають пасічне господарство, вароатоз — далеко не на останньому місці. Викликається це інвазійне захворювання кліщем, який на всіх стадіях розвитку паразитує на тілі робочих бджіл, маток і трутнів, а також на розплоді.
Для боротьби з підступним вароатозом нині використовують як фізичні (наприклад, 15-хвилинний підігрів бджіл у термокамері до t = 46–48 °С), так і хімічні засоби (скажімо, смужки «Апистану», що закладаються на 10–20 днів у вулик). Останні в умовах сільської глибинки часто замінюють «дідівською» обробкою рамок щавлевою кислотою: і дешево, і досить ефективно. А щоб було ще й технологічно, рекомендую скористатися спеціальним пристосуванням — своєрідним операційним столом для деакаризації бджолиних сімей. Розраховане воно на одночасну обробку двох стільникових рамок, що фіксуються за допомогою чотирьох рухомих скоб на поворотній стійці-платформі.
1 — вісь (Ст5), 2 — стійка-платформа (сталева труба 20×2,5), 3 — скоба (сталева дріт Ø4, 4 шт.), 4 — стільникова рамка (2 шт.), 5 — струбцина, 6 — притискна шайба, 7 — стінка вулика.
Пристосування просте у виготовленні й експлуатації, має невеликі габарити та масу. Кріпиться воно безпосередньо до стінки вулика за допомогою струбцини, що лежить в основі конструкції. Встановлюючи поворотну стійку-платформу із зафіксованими на ній рамками під тим чи іншим кутом до пульверизатора, виконують деакаризацію. Часу на це йде зовсім небагато, а результат… Втім, змайструйте для своїх бджіл «операційний стіл» і переконайтеся самі в ефективності його використання під час лікування вароатозу!
«Моделист-конструктор» № 6’97, А. ЦАПЕНКО, Киргизстан