На тому місці, де я задумав побудувати басейн біля сільського будинку, був старий ставок, що колись слугував і пожежною водоймою, і місцем вигулу для домашніх гусей і качок. Але минув час: для протипожежних цілей тепер є водогін, а будинок став дачею і птиці тут не тримаємо. Та й сам ставок поступово замулювався і заростав.
Для початку будівництва басейну потрібно було осушити й очистити чашу ставка. Відкачати з неї воду великої праці не склало, а от вигребти донний мул — виявилося роботою непростою, а точніше нелегкою. Для важкої (продуктивної) техніки під’їзд до осушеного ставка був неможливий, бо він розташовувався серед багаторічних плодових дерев, рубати які зовсім не хотілося, та й домашні будівлі стоять зовсім поряд.
Іншої технології, крім як вивозити мул (що вже став сапропелем) на тачці з герметичним кузовом по похилому пандусу, на той час не вигадав, і виконав увесь обсяг робіт саме цим способом. Як кузов на візок пристосував звичайне сталеве штамповане корито, а пандусом слугував 6-метровий відрізок сталевого прокатного швелера № 50. Мул розвозив по саду-городу й використовував як добриво.
На фотографії на дні котловану видно міні-трактор (стаття про нього була опублікована в «Моделісті-конструкторі» № 8 за 2007 рік). На цьому тракторі з причепом здійснив заготівлю основних будівельних матеріалів: шин, каменів, піску, благо далеко за ними їздити не довелося. Але в котловані він опинився не як засіб механізації трудомісткої й важкої роботи, а через необачну випадковість: трактор стояв на березі осушеного ставка, коли пішов сильний дощ, і по розмоклому ґрунті сповз на дно (добре, що не впав на бік і не перекинувся). Тож зрештою до роботи з очищення чаші ставка від мулу додалась ще й робота з підйому трактора вгору, яку здійснив за допомогою ручної лебідки по спеціально влаштованому для цього пандусу.
Одним із ключових питань у будівництві басейну було фінансове — кошти були обмежені. Тому підпірні стінки басейну, які мали опинитися під землею, вирішив виконати з «дармового» матеріалу — відпрацьованих шин, яких розкидано по наших місцях (та й усюди по нашій країні, де їздять машини) у незліченній кількості, і тим самим внести посильну частку в природний екологічний процес самоочищення. Прикинув потребу в шинах — виявилося, що їх знадобиться близько трьохсот штук. Збирав покришки по околицях навколишніх лісочків і ярах лише кілька днів. Здебільшого це були шини від легкових автомобілів, причому переважно від «вазівських» моделей. Їхній зовнішній діаметр становив близько 640 мм, а ширина — близько 200 мм. Але найкраще підходили для цієї мети імпортні низькопрофільні (широкі) шини: їх було легше набивати піском. А зовнішній діаметр у них майже такий самий, як і у вітчизняних покришок.
Шини укладав одну на одну стовпчиком, наповнюючи кожну піском. Під час зведення стовпчиків намагався підібрати в один стовпчик шини приблизно однакового зовнішнього діаметра.
1 — корінний ґрунт (глина); 2 — стінка (автошини); 3 — наповнювач (пісок); 4 — упорна стійка (сталева труба Ø60, за потребою); 5 — обв’язка по периметру (сталева труба Ø100); 6 — зворотна засипка (ґрунт, пісок, камінь); 7 — дно (лещадний камінь, асфальтобетонні плити, пісок)
Для надійності й стійкості стовпчиків на стику деяких із них забивав у дно на глибину 0,5 — 0,6 м сталеві труби зовнішнім діаметром 60 мм. Висота цих стійок — на всю висоту стінок. Усі стійки зверху по периметру скріпив обв’язкою — досить товстою трубою (зовнішнім діаметром 100 мм). Для цього верхні кінці трубчастих стійок сплющив і приварив їх до труби обв’язки.
Зворотну засипку в залишені пазухи між стінками котловану й шинними стінками виконував залишеним розробленим ґрунтом і піском із дрібним камінням.
1 — стінка з автошин; 2 — наповнювач; 3 — упорна стійка; 4 — обв’язка; 5 — привантажувальний камінь; 6 — тротуарна бетонна плитка; 7 — підстилаючий шар (пісок із посипанням поверхні цементом); 8 — зворотна засипка; 9 — полотно вінілової плівки; 10 — дно; 11 — корінний ґрунт
Пізніше (коли робота вже була закінчена) в голову прийшла думка, що укладати шини можна було б і в перев’язку, як ланцюгову цегельну кладку. Але, як то кажуть, справу вже було зроблено.
Дно басейну спочатку вистелив лещадним (плоским) каменем і навіть шматками старого асфальтобетонного покриття. Потім засипав і вирівняв піщаним шаром.
Як облицювання стінок басейну використав синтетичний (вініловий — ПВХ) нетканий матеріал, з якого виготовляють рекламні розтяжки-банери. Хоча його товщина лише 0,5 мм, але матеріал міцний (щільність 650 г/м2) і водонепроникний. Довжина полотна в рулоні становить 14 м при ширині 1,1 м. У продажу були різні кольори, але я вибрав білий. Полотна склеював клеєм «Урмоно» з нахлестом 20 — 30 мм.
Ставок (а тепер уже басейн) розташовувався на майданчику з невеликим ухилом. Щоб захистити від стікання в нього брудних струмків дощових і паводкових вод (чого не було у ставка), майданчик навколо басейну спланував так, щоб його борти виявилися хоча б трохи вищими. Для цього з нагірної сторони довелося влаштувати підпірну стінку. Її виклав із великого місцевого каменю. Таким самим каменем окаймив і борти басейну. А от майданчик навколо басейну покрив придбаною бетонною плиткою розмірами 500x500x50 мм по піщаному підстилаючому шару з посипанням його поверхні цементом і подальшим зволоженням перед укладанням плитки.
Дзеркало води в басейні склало 6×4 м і глибина — близько 2 м.
У такому басейні з гнучкими стінками не лише безпечно плавати й пірнати, а й можна залишати воду на зиму, без ризику, що стінки розірве льодом.
«Моделіст-конструктор» № 10’2011, В. КОЛЯСКІН