Займаючись виготовленням ескімосських протисонячних окулярів (див. «М-К» №4-2025), я заглибився у вивчення культури та традицій арктичних народів. Кочові умови та суворий клімат наклали свій відбиток у всіх сферах їхнього життя й діяльності. Нічого зайвого, лише по ділу! Житла, одяг, знаряддя праці та побутові речі — усе дуже функціональне й раціонально просте. Усе продиктовано практичністю. Це стосується й ножів.
Ескімоси та інші малочисельні народи Крайньої Півночі — миролюбні люди, що здавна займаються полюванням і рибальством. Їм не відомі збройні конфлікти, тим більше битви, тому ні мечів, ні кинджалів у них ніколи не було. Навіть ножі мали не бойове, а лише господарське призначення — розділити тушу оленя, обробити шкуру, випотрошити рибу тощо. Один із таких типово північних ножів — улу.
Зовні цей ніж схожий на первісний інструмент типу «рубило». І по суті це справді так — спочатку ескімоси робили улу з тонких гострих сколів каменю. Перші такі ножі датуються III століттям до н. е. А металеві ножі з’явилися в ескімосів у XIX столітті, коли до Аляски, а потім і до Чукотки, дісталися американські китобійні судна. Моряки обмінювали залізні вироби на хутро, а аборигени лише їм відомим способом перековували їх у предмети своєї необхідності, зокрема й у улу.
Улу — це не звичний нам клинок, а вертикальне полотно з півкруглою заточеною частиною. Поперечна дерев’яна руків’я (раніше їх робили з оленячого рога) знаходиться безпосередньо над ріжучою частиною. Форма леза та конструкція улу ідеально підходять для обробки шкур і хутра, що виконується зішкрібанням. (До речі, російські скорняцькі ножі мали схожу форму, але відрізнялися перпендикулярною ручкою.) Розділяти м’ясо улу теж зручно — це одночасно й ніж, і кухонний сокирок.
Порівняно з кам’яними, сталеві ескімосські ножі зручніші завдяки вирізу для пальців під руків’ям. Друга основна традиційна версія — з вузькою опорою руків’я, яка під час роботи пропускається між пальцями. З’явилися й різні сучасніші різновиди, наприклад, ніж скелетного типу з цілометалевою або з нахиленою руків’ям.
У деяких країнах улу сьогодні випускають серійно, і вони вже стали популярними серед мисливців і рибалок, які займаються розділкою добутку в походових умовах. Я ж вирішив зробити такий ніж своїми руками.
Спочатку знайшов відповідний матеріал — шматок старого пиляльного диска великого діаметра товщиною близько 1,5 мм. Потім почав малювати ескізи. Не думаю, що ескімоси на цьому етапі використовували креслярські інструменти — скоріш за все, робили наосліп, керуючись «пам’яттю предків». Я поступив аналогічно. Дивлячись на зображення прототипів, прикинув розміри й накидав приблизні обриси майбутнього ножа. Закруглену ріжучу кромку прочертив по пластиковій тарілці, що трапилася під рукою, а бокові вигини — по якійсь банці. Приміряв шаблон до руки, приклав брусок-руків’я й намітив точки його кріплення.
Далі — справа техніки. Наклеїв шаблон на пиляльний диск, закріпив його на верстаку й вирізав заготовку «болгаркою». Увага: дотримання техніки безпеки обов’язкове! Спочатку хотів зробити ніж із вирізом під руків’я, але пізніше вирішив обійтися без нього: автентичності більше, а клопоту менше. Просвердлив отвори, відшліфував пластину і… задумався.
Принципово, якщо заточити кромку й прикріпити руків’я — усе готово. Але це буде лише макет ножа або, так би мовити, сувенір на полицю. Без термообробки він не має жодної функціональної цінності. Щоб лезо не тупилося, потрібна закалка. Ножів я раніше не робив, знайомих ковалів із горнами, як і муфельних печей, у доступності немає. Але… очі бояться, а руки роблять. Значить, будемо займатися закалкою самостійно!
Вивчивши безліч рекомендацій в інтернеті (дуже суперечливих, до речі), зупинився на простому способі з використанням газового пальника. Можливо, майстри-професіонали розкритикують, але інших варіантів у мене не було.
Отже, розмістивши заготовку на двох термостійких цеглинах, почав її нагріувати. Намагався робити це рівномірно по всій поверхні. Температуру контролював за кольором — яскраво-вишневий відповідає потрібним 750° С. Також існує спосіб контролю магнітом, взятим, наприклад, від старого динаміка — матеріал слід нагрівати доти, доки магніт не перестане до нього «прилипати».
Розкаливши заготовку до потрібної температури, опустив її у відро з маслом. Досвідчені люди радять використовувати рослинну олію. Причому не менше 20 л. У мене стільки не було — вирішив, що для першого досвіду достатньо й 5 л старої «мінералки», каністра якої валялася в гаражі.
Зрозуміло, що всі ці операції потрібно виконувати зі суворим дотриманням заходів обережності. Я працював на дачі, на відкритому майданчику, подалі від споруд. Заготовку тримав кліщами з довгими ручками. Звісно, використовував щільні рукавички та захисний щиток на обличчя.
Після того як клинок охолов, ще раз його зачистив. Чи була обов’язковою наступна операція — не знаю. Тим не менш, начитавшись усяких «мудрих порад», помістив його на годину в духовку, розігрітую до 200° С — це, нібито, має виключити сколювання.
Ну й аби затемнити метал, що надасть ножу «історичного» вигляду, опустив лезо на кілька хвилин у киплячий оцет — це утворило на ньому патину.
Для руків’я підібрав два букові бруски, вирізав за задуманою формою, вибрав всередині пази, просвердлив отвори. Підігнав усе на місці, змастив стик «епоксидкою», витримав під пресом і розклепав латунні штифти. Після ретельного зачищення й полірування покрив руків’я лляною олією.
Піхви зробив із шматка шкіри. Щоб вона була міцнішою, а речі з неї довговічнішими, потрібна спеціальна обробка — дублення. Освоювати ці тонкощі з нуля мені не хотілося, тому скористався послугами фахівця. Однак його технологія передбачала використання солі. У підсумку через деякий час мій ніж, що зберігається в «просоленому» чохлі, місцями покрився іржею. Сталося таке природне старіння, що лише додало виробу автентичності.
Роботу виконано, я залишився задоволений і результатом, і самим процесом. Тепер без ескімосського улу не обходиться жодна поїздка на природу. Друзям теж подобається. А один товариш навіть зробив собі такий самий ніж. Як заготовку для клинка він використав лезо від старої моти — добре вийшло. Сподіваюся, мій досвід стане у пригоді й читачам «М-К».
«Моделіст-конструктор» № 8’2025, Денис САМАРІН