Багато фотолюбителів сьогодні використовують на сучасних камерах стару оптику. Особливо ті, хто захоплюється неспішною творчою або експериментальною зйомкою. Для цього купується кільце-адаптер з байонетом, що відповідає використовуваному апарату, і різьбою (або теж байонетом), відповідною об’єктиву. Такі аксесуари випускаються багатьма фірмами і коштують недорого. Об’єктив же можна взяти від фотоапарата, що пилить з плівкових часів на антресолі, або придбати на вторинному ринку – бюджетних пропозицій достатньо. Так, власне, я і вчинив, «скрестивши» цифрову бездзеркалку Sony і радянський «Юпітер-11» (1:4/135 мм). Результати перших дослідів порадували, і експерименти зі зйомкою віддалених об’єктів (зокрема, небесних тіл) було вирішено продовжити. Наближалося повнолуння, тому терміново знадобився об’єктив з ще більшою фокусною відстанню. І тут виникла проблема: навіть стара спеціальна техніка продовжує залишатися в ціні, і придбавати її, не розуміючи заздалегідь, чи буде вона потрібна надалі, зовсім не логічно. Це ж експеримент – навіщо витрачатися.
Заглибився у вивчення радянської технічної преси і зрозумів, що телеоб’єктив можна зробити самостійно. Для реалізації задуманого необхідно виготовити приставку, що встановлюється між камерою і наявним об’єктивом. Оптику з нормальною фокусною відстанню вона перетворює на «портретну», а довгофокусну – на ще більш довгофокусну. Ступінь збільшення залежить від встановленої в пристосуванні лінзи.
Як корпус приставки використовуємо подовжувальне кільце зі стандартного «зенітівського» макро-набору висотою 28 мм. У нього потрібно вставити розсіювальну лінзу, яку можна підібрати з окулярних скол. Як правило, їх діаметр більший, ніж необхідно, тому займемося її доопрацюванням. З щільного паперу вирізаємо коло, діаметр якого дорівнює внутрішньому діаметру кільця, і за допомогою гумового клею кріпимо його на плоску сторону лінзи. Тут важливо точно сумістити центри кола і лінзи. Для захисту від подряпин при обробці увігнуту сторону лінзи заклеюємо папером повністю.
Обточити лінзу найпростіше на ручному точилі, постійно повертаючи її, щоб уникнути місцевого нагрівання і розтріскування. Після отримання потрібного діаметра захисний папір знімається, і на лінзу наклеюються дві діафрагми з чорного картону з отворами, рівними діаметру меніска. Щоб скло сиділо в подовжувальному кільці досить щільно, по колу лінзи наклеюємо смужку поролону. Залишається закріпити лінзу в кільці пружинною шайбою – приставка готова.
Оскільки я не теоретик, а більше практик-експериментатор, то ніякими розрахунками не займався. (За бажанням потрібні формули можна знайти в літературі або інтернеті.) Фокусну відстань отриманого складового об’єктива, порівнюючи його з фірмовим «телевіком» приятеля, використовуючи Ю-11 (135 мм), розсіювальну лінзу з оптичною силою 22D і відстанню між ними 19,5 мм, оцінюю десь у 400-500 мм. А світлосила падає приблизно на одне-півтора ділення діафрагми. Зрозуміло, для зйомок такою оптикою потрібен стійкий штатив.
Борис ТРУФАНОВ