Останнім часом у зв’язку з розвитком особистих підсобних господарств зріс попит на вантажний моторолер «Муравей»; особливо він потрібен сільським жителям. Лише в 1983 році буде продано 12 тисяч таких машин. Для величезної кількості наших сіл це, звичайно, небагато. Зате мотоциклів у поточному році планується продати майже півмільйона. Можливо, саме тут і криється резерв відсутніх вантажних транспортних засобів для присадибних ділянок? Справді, багато самодіяльних конструкторів переробляють свої машини у вантажні тягачі. Так учинив і Д. І. Чернишов з міста Каслі Челябінської області. Він сконструював зі свого мотоцикла ІЖ триколісний тягач з двома задніми ведучими колесами, щоб використовувати його на сільськогосподарських роботах, возити на напівпричепі-возику овочі й картоплю з городу.
Будь-якого самодіяльного конструктора насамперед цікавить, який обсяг робіт належить виконати, які деталі та вузли доведеться виготовляти самостійно, щоб, як кажуть, машина поїхала. Тому одразу перелічу: мною були зібрані або виготовлені такі основні вузли — редуктор у блоці з диференціалом, силовий привід задніх коліс і корпуси їх підвіски, підкузовна рама, гальмовий механізм. При цьому я скористався деякими деталями від мотоколяски С3Б: узяв від неї систему охолодження двигуна, диференціал, карданні шарніри, пружини й фрикційні гасники задньої підвіски.
1 — рама, 2 — заднє колесо, 3 — вісь задніх коліс, 4 — чохол ланцюга, 5 — корпус ведучої зірочки, 6 — косинка опори, 7 — опора проміжного вала, 8 — муфта карданного вала, 9 — вушко кріплення редуктора, 10 — блок «редуктор — диференціал», 11 — двигун мотоцикла.
Побудовану машину я назвав би міні-мототягачем, тому що база її всього 1850 мм, колія 1100 мм, а основа — мотоцикл ІЖ. Після переробки вийшла триколісна конструкція, за схемою схожа з вантажним моторолером «Муравей».
Двигун залишив штатний, однак додав примусове обдування: ліву кришку картера зняв і замінив вентилятором від С3Б з його кожухом.
Передача від двигуна до задніх коліс здійснюється через блок «редуктор — диференціал».
1 — двигун, 2 — роликовий ланцюг, 3 — блок «редуктор — диференціал», 4 — карданний шарнір вихідного вала, 5 — карданний вал, 6 — муфта, 7 — проміжна опора, 8 — проміжний вал, 9 — ведуча зірочка, 10 — ведена зірочка заднього колеса.
Новий корпус для блока я відлив з дюралюмінію простим литтям у землю. Під час виготовлення редуктора були використані деякі шестерні та вали від коробки передач ІЖ з механізмом перемикання, а також диференціал від мотоколяски. Робочі — три передачі: дві переднього ходу (двоступінчасті) і одна задня (одноступінчаста). Передаточні числа для підвищеної швидкісної передачі — 1,14, для зниженої робочої — 2,55, заднього ходу — 2,41. Тягове зусилля від двигуна передається роликовим ланцюгом безпосередньо на вторинний вал редуктора: шестерню першої передачі на проміжному валу знято. Для приводу ланцюгом використані дві зірочки від вторинного вала коробки передач на 18 зубців — передаточне число 1. Тягове зусилля від редуктора до задніх коліс передається від вихідних валів диференціала (з карданними шарнірами від С3Б) через карданні вали, муфти, вали проміжних опор та їх ведучі зірочки (також на 18 зубців), роликові ланцюги. Для безпечної експлуатації та захисту від забруднення ланцюги розміщені в чохлах. Зірочки також закриті корпусами й гумовими чохлами. Підшипники проміжних опор установлені в спеціальних корпусах.
Кріплення валів — шпонкове. Задні колеса мають штатні ведені зірочки з гальмовими барабанами: передаточне число на зірочках «ведучі — ведені» — 2,33. Усі роликові ланцюги також штатні — П-4. Муфти пальцеві, від мотоцикла М-72. Для регулювання натягнення ланцюгів передбачена можливість деякого переміщення блока редуктора та проміжних опор.
1 — гайка вала, 2 — чеки, 3 — регулювальна шайба, 4 — зовнішній диск, 5 — підшипник № 305, 6 — маточина, 7 — зовнішня розпірна втулка, 8 — внутрішня розпірна втулка, 9 — вісь коліс, 10 — підшипник № 206, 11 — гумова втулка, 12 — внутрішній диск, 13 — войлочний сальник, 14 — ведена зірочка, 15 — шкіряний сальник, 16 — гальмова колодка, 17 — упорний гвинт М8, 18 — пружина підвіски, 19 — розпірна втулка, 20 — корпус підвіски, 21 — корпус зірочки, 22 — ексцентриковий приводок гальма, 23 — гвинт кріплення корпусу, 24 — втулка зірочки (бронза).
Досить м’яка амортизація досягнута завдяки еластичній підвісці заднього моста на пружинах від мотоколяски з фрикційними гасниками коливань і гумовими буферами.
Підвіска консолна, з трикутними «лапами» з труб. Осі-болти її проходять у вушках підкузовної рами, а вісь коліс установлюється в корпусі підвіски й підтискається гвинтом кріплення до упора. Корпус складається з коробчастих деталей: основи та притискної планки, з одного боку приварених до «лап», а з іншого — стягнутих болтом.
1 — кришка корпусу зірочки, 2 — гайка вала, 3 — корпус зірочки, 4 — корпус опори, 5 — кришка корпусу, 6 — проміжний вал, 7 — муфта, 8 — карданний вал, 9 — шпонка, 10 — войлочний сальник, 11 — упорна гайка, 12 — кільце, 13 — підшипник № 205, 14 — внутрішня розпірна втулка, 15 — зовнішня розпірна втулка, 16 — підшипник № 2505, 17 — сальник, 18 — зірочка.
Ведена зірочка заднього колеса встановлена безпосередньо на осі — на бронзовому підшипнику — і пальцями (подібно до муфти) з’єднана з внутрішнім диском маточини колеса, в якому для цього просверлені відповідні вікна. Крім того, у ньому, як і у зовнішньому диску, є отвори під посилені спиці діаметром 5 мм. Маточина обертається на двох підшипниках; вузол завершується гайкою з чекою.
Рама тягача складається з двох частин, з’єднаних між собою шпильками: передньої від ІЖ-49 і задньої підкузовної — саморобної. Остання являє собою об’ємну конструкцію з поздовжніх і поперечних балок, а також стояків. Вона зварна, з труб; вигнута бокова балка є підтримувальною — на ній установлена на косинці опора проміжних валів силової передачі з ведучою зірочкою. До рами приварені вушка й кутики для кріплення блока редуктора, проміжної осі гальмових тяг, підвіски задніх коліс, глушника, габаритних вогнів, шарніра причіпного пристрою напівпричепа, замків кузова.
Передня вилка тягача — штатна. Привід переднього гальма — ручний; на задні колеса, що мають штатні гальмові барабани, — ножними тягами.
1 — вісь підвіски, 2 — втулка (бронза), 3 — опорна втулка (труба 38×2), 4 — основна тяга (труба 38×2), довжина заготовки 340 мм, 5 — вісь коліс, 6 — основа підвіски, 7 — притискна планка, 8 — упор, 9 — гвинт М8×60, 10 — кутова тяга.
На раму може бути встановлений відкидний кузов вантажопідйомністю 200 кг. Тягач здатен також буксирувати двоколісний напівпричеп з вантажем до 600 кг. На рамі передбачений спеціальний шарнір для їх приєднання.
«М-К» консультує
Як повідомив нам начальник відділу технічного нагляду ДАІ СРСР В. А. Мелкий, самодіяльним конструкторам не забороняється використовувати саморобні триколісні мотоцикли-тягачі на своїх присадибних ділянках, але без права виїзду на дороги.
У зв’язку з широкою потребою села у вантажному міні-транспорті нині ДАІ СРСР затвердила технічні вимоги до кузовів мотоциклів, виготовлених самостійно для бокових причепів, тобто замість пасажирської «люльки». Вантажопідйомність їх може бути до 100 кг, однак загальна маса всього «комплексу» не повинна перевищувати дозволену інструкцією з експлуатації для даного типу мотоциклів.
Кузов можна робити відкритим або закритим, з підйомним верхом, з усіма відкидними бортами або лише з одним заднім. Проте введено обмеження на габарити: зовнішні розміри — не більше 1800×550×300 мм. Дозволено нарощувати борти у разі перевезення «легких» вантажів, але так, щоб від поверхні дорожнього покриття до їх верху було не більш як 750 мм. Звертається увага й на кліренс: його мінімальна величина при повному навантаженні має бути не меншою, ніж у пасажирському варіанті.
Матеріали для виготовлення кузова спеціально не обумовлюються: можна використовувати будь-які, аби вони забезпечували необхідну міцність і надійність. Кузов необхідно пофарбувати нестираною фарбою. Борти, кришки тощо оснащуються надійними запорами. Для кріплення вантажу передбачаються гачки, болти-скоби, однак вони не повинні виступати над панелями кузова більш як на 30—40 мм. Усі кромки, грані різних поверхонь виконуються із заокругленнями радіусом не менше 2,5 мм, щоб уникнути травм під час користування.
Установлювати кузов на рамі бокового причепа необхідно так, щоб відстань від нього до поздовжньої осі мотоцикла не перевищувала 350 мм і щоб він не заважав керувати водієві. Кріпитися кузов повинен у тих самих точках, що й пасажирська кабіна.
Світлові прилади бажано встановлювати заводські; саморобні ж мають відповідати технічним вимогам «Прилади світлові сигнальні мотоциклів, моторолерів, мопедів і бокових причепів до мотоциклів» (ОСТ 37.003.020-78). У них докладно викладено, яких необхідно дотримуватися кутів освітлення й дальності видимості. Розміщувати їх на боковому причепі з кузовом потрібно згідно з іншим ССТ (37.003.038-77) — «Прилади світлові мотоциклів, моторолерів, мопедів і бокових причепів до мотоциклів. Кількість, розташування, колір, кути видимості». Розташовуються вони так: габаритний вогонь білого кольору й оранжевий покажчик повороту — спереду; ззаду — габаритний вогонь, стоп-сигнал, світловідбивач не трикутної форми (усі червоного кольору); на правому за ходом русі боці — один або два оранжеві світловідбивачі. Причому останні треба встановлювати на висоті не менш ніж 250 мм від дорожнього покриття, а решту приладів — не нижче 350 мм.
Вантажний кузов саморобного виготовлення необхідно зареєструвати в органах ДАІ; для цього подаються акт місцевої організації Всесоюзного добровільного товариства автомотолюбителів (ВДОАМ) про відповідність його конструкції технічним вимогам, довідки-рахунки, товарні чеки магазинів роздрібної торгівлі, комісійних магазинів, інших організацій, що підтверджують купівлю тих чи інших деталей, вузлів, матеріалів. На підставі цього в ДАІ робиться відмітка в технічному паспорті, що дозволяє експлуатацію поданого кузова.
Особливу увагу самодіяльних конструкторів і тих, хто буде користуватися подібними вантажними кузовами, у технічних вимогах звернуто на те, що не можна перевозити людей, тим більше дітей. Не дозволяється змінювати конструкцію рам причепів і мотоциклів, деталей їх з’єднання, а також самостійно виготовляти рами-шасі. Має бути передбачено місце для медичної аптечки, знака аварійної зупинки, комплекту інструмента й насоса.
«М-К» 9’83, Д. ЧЕРНИШОВ, м. Каслі, Челябінська обл.
Мотоцикл і автомобіль — машини різні. Насамперед за рівнем комфорту. А чи не можна поєднати переваги двоколісного транспорту з зручністю легковушки? Виявляється, можна. І такі двоколісні машини — авторолери або мотомобілі — іноді зустрічаються на вулицях. Одну з конструкцій пропонуємо зробити самостійно.
Цей транспортний засіб являє собою скутер з двигуном робочим об’ємом близько 50 см³, що має, на відміну від традиційних двоколісних машин, легкий пластиковий кузов з відкидаючоюся назад верхньою частиною, сидіння майже як в автомобілі, а також два додаткові коліщатка, які можна піднімати й опускати подібно до шасі на літаку.
Приступимо до роботи. Почнемо з рами. Зрозуміло, що без зварювального апарату її не зробити. Потрібні сталеві труби з зовнішнім діаметром 34 мм і товщиною стінки 2,5 мм, труби діаметром 22 мм (з тією ж стінкою), а також передня телескопічна вилка від мопеда будь-якої марки або скутера. Рама розрахована на колеса від міні-мокика ризького виробництва, однак підійдуть і від того ж скутера. Потрібно мати під рукою також листову сталь товщиною близько 2,5 мм.
Перш за все накресліть раму в натуральну величину. Це дозволить, орієнтуючись за кресленням, правильно й точно нарізати заготовки, остаточно визначити основні розміри елементів.
Як видно з рисунків, рама авторолера — хребтова і складається зі звареного двотрубного Г-подібного лонжерона, що виконує одночасно й роль вилки заднього колеса. До кожної з труб приварюють сталеві пластини товщиною 4 мм з поздовжніми пазами під вісь. Пази рекомендуємо робити після встановлення пластин — це допоможе виконати роботу точніше.
Тепер з’єднайте заднє колесо з трубами рами, щільно затягніть гайки на осі й прикиньте, де будуть місця згину. При згинанні труби на невеликий кут набивати її піском не варто — достатньо взяти трубогиб. Після взаємної підгонки труби в двох-трьох точках з’єднують зваркою.
Далі встановіть колесо у передню вилку й зафіксуйте її на підлозі дерев’яними рейками в положенні, показаному на рисунку. Так само встановіть лонжерон рами з заднім колесом. Лонжерон при цьому тимчасово закріпіть на рульовій колонці м’яким мідним дротом. Ретельно перевірте встановлення коліс — вони повинні знаходитися строго в одній площині. Якщо все правильно, прихватіть лонжерон до рульової колонки зваркою в двох-трьох точках. Після остаточної підгонки всі зварні стики ретельно проварюють. У передній частині з’єднання лонжерона з колонкою посилюють вирізаними зі сталевого листа косинками.
Задній кронштейн кріплення двигуна вирізають і згинають з листової сталі товщиною 3 мм. Робиться це по місцю: спочатку з картону вирізають шаблон і лише після його примірки роблять заготовку з металу. Так само підганяють і передній кронштейн.
Після обробки кронштейн прикріпляють до двигуна й встановлюють його за допомогою дроту на рамі. Тут також потрібна ретельна перевірка правильності встановлення — вісь циліндра двигуна повинна розташовуватися строго в площині симетрії рами, а майданчик під карбюратором — строго горизонтально. Після прихватки кронштейнів — остаточна перевірка й остаточна зварка, яку виконують при знятому двигуні.
Основа рами підготовлена. Залишається прикріпити поперечину — трубу, що є шарнірною опорою додаткових коліс, а також невеликі опорні майданчики для кріплення сидіння водія. Все. Раму можна вважати остаточно зібраною!
1 — переднє колесо (від міні-мокика або скутера); 2 — вилка переднього колеса (від мопеда будь-якої марки); 3 — рульова колонка рами; 4 — посилююча косинка зі сталевого листа товщиною 2,5 мм; 5 — кермо (від міні-мокика); 6 — відкидна засклена частина кузова — «ліхтар»; 7 — блокове «скло» (лавсанова плівка); 8 — сидіння водія (верхня частина металевого стільця, обклеєна поролоном і штучною шкірою); 9 — шарнір відкидної верхньої частини корпусу («ліхтаря»); 10 — задні габаритні ліхтарі та стоп-сигнали (світлові прилади від мотоцикла або моторолера); 11 — заднє колесо (від міні-мокика або скутера); 12 — втулково-роликовий ланцюг (збирається з двох штатних мопедних ланцюгів); 13 — глушник (від мопеда будь-якої марки); 14 — задній кронштейн кріплення двигуна (вигнутий з листової сталі товщиною 3 мм); 15 — двигун (типу Ш-58 або Ш-62); 16 — передній кронштейн кріплення двигуна (вигнутий зі сталевої смуги товщиною 3 мм); 17 — бічне підтримуюче колесо; 18 — стійка шасі (труба діаметром 22 мм); 19 — шарнір повороту підтримуючих коліс; 20 — важіль випуску та прибирання коліс шасі; 21 — заднє вікно (лавсанова плівка); 22 — переднє вікно (лавсанова плівка); 23 — передня фара (від мопеда будь-якої марки)
Для осі додаткових коліс треба підібрати трубу такого зовнішнього діаметра, щоб вона легко оберталася в шарнірній опорі. Якщо знайти її не вдасться, підійде труба або пруток меншого діаметра, а для компенсації зазору використовуйте кільця, відрізані від пластикового шланга. Вони будуть непоганими підшипниками ковзання.
Стійка шасі виконується зі сталевої труби зовнішнім діаметром 22 мм. До одного з її кінців приварюють втулку, до іншого — виточену з прутка сталеву вісь. На лівій стійці зваркою закріплюють відрізок сталевого прутка діаметром близько 10 мм з різьбою під пластикову рукоятку. Це важіль керування шасі.
Додаткові колеса повинні мати надійну фіксацію у випущеному та прибраному положенні. Механізм тут не надто складний, і про його пристрій рекомендуємо подумати самостійно.
Колеса для шасі — від дитячого велосипеда. Бажано, щоб це були обрезинені «дутики» або колеса з суцільними резиновими (але не пластмасовими) шинами діаметром до 200 мм.
Паливний бак авторолера — пластикова або алюмінієва каністра ємністю 5 літрів. Вона оснащується стандартним мотоциклетним паливним краном з відстійником і встановлюється в задній частині кузова. У пробці каністри необхідно просверлити дренажний отвір.
Кузов — пластиковий. Щоправда, каркас треба зібрати з дерев’яних рейок перерізом 20×20 мм.
Нижня частина кузова подібна до корпусу маломірних суден. Спочатку з рейок збирають елементи поперечного набору, а після встановлення їх відповідно до креслення пристиковують поздовжні рейки. Потім каркас обшивають. Радимо скористатися пластиком для облицювання кухонних меблів (зустрічається в господарських магазинах). Склеювання каркасу та його обшивка виконуються на епоксидному клеї. Якщо не знайдете пластик, не засмучуйтесь. Допустима обшивка з нетовстої (не більше 3 мм) фанери або навіть оргаліту такої ж товщини. Можливі й інші варіанти.
Верхня частина корпусу виконується подібно. А скління зробіть із прозорої плівки, яку моделісти використовують для обтяжки авіамоделей. Відповідно до розмірів віконних отворів заготовте рами з дерев’яних рейок перерізом 10×20 мм. З розпірками. Далі раму накладають на плівку, обрізають по контуру з припуском 20 мм. Після цього плівку підгортають і приклеюють до рами клеєм БФ-2. Стик прогладжують електричною праскою, регулятор якої встановлено в положенні «шовк». Тепер раму можна встановити у віконний отвір, привернувши шурупами.
Ваше вікно, звичайно, спочатку буде не дуже гарним — втуго натягнути жорстку лавсанову плівку непросто. Скористайтеся праскою — встановіть регулятор у положення «бавовна» або «полотно» і прогладьте лавсан. Він натягнеться й розправиться.
Остаточна обробка кузова нескладна. Якщо облицювання пластикове, достатньо прошпаклювати стики епоксидною шпаклівкою (її можна приготувати з епоксидного клею та тальку) і пофарбувати — спочатку нітрогрунтом, а потім нітроемаллю. Якщо кузов обшитий фанерою або оргалітом, найкраще після вирівнювання поверхні шпаклівкою обклеїти його шаром склотканини по епоксидній смолі і пофарбувати.
Особливу увагу — системі керування. Вона мало чим відрізняється від мопедної. На кермі, запозиченому від міні-мокика ризького виробництва, змонтовані ручка газу, важіль переднього гальма (з правого боку), а також важіль вимкнення зчеплення (зліва). Якщо двигун розрахований на ручний перемикач передач, його встановлюють на кермі зліва.
Пускове пристроєння двигуна потребує доопрацювання. У найпростішому випадку важіль кік-стартера переставляють на шліцьовому валу так, щоб його було зручно натискати ногою, сидячи в кріслі водія. А зручнішим буде тросовий стартер. Для цього на шліцьовий вал встановлюють шків з намотаним на два-три витки капроновим шнуром. Вільний кінець шнура виводять у зручне місце для запуску лівою рукою і постачають рукояткою у вигляді перевернутої літери Т.
І останній орган керування — важіль прибирання та випуску шасі. Найзручніше його розмістити під лівою рукою водія. А гальмову педаль, яка приводить у дію колодки заднього колеса, — під правою ногою.
Перші виїзди радимо проводити, не встановлюючи верхньої частини кабіни — «ліхтаря». Сядьте зручніше на водійське місце (зрозуміло, шасі при цьому має бути випущено), встановіть перемикач передач у нейтральне положення і пусковим пристроєнством запустіть двигун. Прогрівши, починайте рух — спочатку на першій передачі, потім на другій. Шасі прибирайте лише коли відчуєте, що авторолер стійкий. Зрозуміло, керувати додатковими колесами спочатку буде незвично, але ця навичка легко виробляється.
При експлуатації авторолера пам’ятайте, що його двигун охолоджується гірше, ніж на мопедах. Тому слідкуйте, щоб отвір у корпусі для охолодження циліндра розташовувалося в ніші переднього колеса прямо навпроти циліндра, а його розміри були більшими за циліндр. Якщо охолодження виявиться неефективним і двигун почне перегріватися, доведеться поламати голову над примусовим охолодженням. Зробити його не так уже й складно. Треба зняти з мотора праву кришку картера і на маховику — роторі генератора — закріпити алюмінієві лопаті відцентрового вентилятора. Кожух-повітропровід можна вигнути з алюмінієвого листа або виклеїти з тканини та епоксидної смоли на болванці з пінопласту, прошпаклюваній пластиліном або нетвердіючою віконною замазкою.
«Моделист-конструктор» № 6’2014, І. ЄВСТРАТОВ, інженер