Про дива в маленькому садовому кооперативі під Брянськом не підозрювали. У садівників на думці одне: добувати воду зі свердловин. У спеку все працездатне населення прикуване до важких ручок чавунних насосів. Треба качати відро за відром, щоб напоїти спраглі сходи.
Один із членів кооперативу, Петро Антонович Радченко, пристосувався качати воду не руками, а… ногами, благо чоловік він кремезний. Вийде вранці, приєднає до труби «жабки» — ті, що призначені для накачування гумових матраців, — стане на них і виконує «крок на місці». Щойно набере запас води — моціон закінчено.
А потім чомусь цю справу закинув. Увесь день на грядках порається, за деревами доглядає, а води в нього повно. Усі баки по вінця.
Якось уранці сусідка встала раніше й чекає на Радченка.
— Що це у вас, Петре Антоновичу, всю ніч булькає? — запитала допитлива жінка.
— А вода йде…
— Хто ж її качає?
— Ніхто. Вона сама по собі.
Радченко усміхається, мружиться на раннє сонечко. А жінка образилася.
Невдовзі прийшов іще один делегат від сусідів. Підвів Петро Антонович його до своєї установки: чорна решітка, бідон з-під молока і дві труби, опущені у свердловину. Щоб пояснення було зрозумілішим, намалював на землі таке креслення (рис. 1).
Суть його ось у чому: у трубках, з яких складається чорна решітка, міститься рідина, що кипить за низької температури, наприклад пропан-бутан. Решітка з’єднана з гумовою грушею, опущеною в бідон. А сам бідон має в кришці два клапани: один впускає повітря всередину, інший випускає його порціями під тиском близько однієї атмосфери в повітропровідну трубу.
Тепер запустімо «машину». Для цього треба вилити кухлик холодної води на чорну решітку. Зріджений пропан-бутан у трубках решітки охолоне. Тиск його пари знизиться, і гумова груша стиснеться. Бідон тим часом наповниться повітрям.
Поки я це писав, сонце вже встигло висушити й нагріти чорну решітку. Рідина почала інтенсивно випаровуватися та роздувати гумову грушу. Вона, своєю чергою, стискала повітря, що містилося в бідоні. За тиску близько однієї атмосфери відкрився клапан труби, і в неї ринула повітряна пробка. Пройшовши трубою, врізаною в іншу, вона, немов поршень, погнала перед собою воду до душової насадки. Піднятий зі свердловини «ковток» води бризнув на чорну решітку.
Решітка охолола. Груша стиснулася, і повторився ще один робочий цикл. За ним другий, третій — і так без кінця, доки не зносяться клапани або не проіржавіють труби.
«А вночі?» — запитаєте ви. «Що вночі? Літня ніч тепла, а температура підземних вод постійно тримається близько +8 °C. Уночі робочий цикл стане трохи довшим, оскільки решітка сохне повільніше. Ось і все». — «А взимку?» — «І взимку робота триватиме, але з “перевернутим” циклом: підземна вода нагріватиме решітку, а морозне повітря — охолоджуватиме». Диво-машина може працювати будь-коли, тому що принцип її дії — різниця температур підземної води та навколишнього повітря. Звичайно, теоретично існує єдиний випадок — теплова рівновага, — коли Петрові Антоновичу доведеться знову побігати з відрами, але ця мить дуже короткочасна.
Природа не знає застою. Вона вся — рух. Тепло — найбільш «плинний» вид енергії. Повітря — найрухливіша субстанція. І тому із завидною сталістю зберігається різниця температур між атмосферним повітрям і підземною водою.
З погляду теплотехніка новий пристрій є найпростішим випадком теплової машини. Саме тим, з якого Саді Карно розпочав свої знамениті теоретичні дослідження: щоб виконувати роботу, машина повинна мати щонайменше два теплові джерела: нагрівач — із високою температурою та холодильник — із низькою. У звичайних пристроях вони розділені, і можна точно сказати, де що розташоване. А де холодильник і нагрівач у пристрої Радченка?
У цьому й криється дотепність нової пропозиції: в одній деталі, чорній решітці, зосереджено і те, й інше. Під холодним душем вона — холодильник; під сонячними променями — нагрівач.
Насос безпосередньо «підключений» до природи. Використовує її сили напряму. Він рідний брат вітряка, водяного колеса, вітрила.
Сконструювати такий «вічний двигун» може кожен. Якщо ви отримуєте воду зі свердловини, отже, обсадні труби у вас уже є. Бідон з-під молока не дефіцит. Грушу легко склеїти з автомобільної камери. Пропан-бутан продається в добре відомих червоних балонах для газових плит. Лише решітку з трубок доведеться зробити самостійно. Розміри — довільні. Радченко, наприклад, знайшов на звалищі стару трубчасту решітку — і готово, пристосував її для своїх потреб. На весь пристрій він витратив… шість карбованців.
Трудність є. Одна, але серйозна. Необхідно ретельно підібрати діаметри повітропровідної та обсадної труб так, щоб бульбашка повітря виштовхувала воду, немов поршень. Інакше вийде ерліфт, у якому повітря перемішується з водою, а вгору піднімається своєрідна «газована вода». Коефіцієнт корисної дії ерліфта, як відомо, низький.
Радченко, добираючи діаметри труб, досяг ефекту поршня. Його насос за один «вдих» піднімає 2 л води. Складений із десяти труб — відповідно 20 л. Доведеться й вам поекспериментувати.
Водокачка, якій не потрібне пальне, стане в пригоді не лише садівникам. Вода необхідна й полям, особливо в посушливих районах, які потребують штучного зрошення. Багато її йде і на тваринництво. Не кажучи вже про потреби населення…
Щоб добути таку кількість води, потрібна потужна техніка та чималі витрати енергії.
Посильну допомогу у вирішенні цієї проблеми може надати й водопідіймач Радченка.
Не відмовляться від дешевої нескладної установки геологи та працівники віддалених метеостанцій, жителі тайгових селищ, степів і пустель.
Новинку вже застосували у Брянському відділенні Московської залізниці. Диво-насос добуває з триметрової свердловини 72 л води на добу, не потребуючи жодної додаткової енергії.
На Кременчуцькому заводі дорожніх машин розпочали серійний випуск нового водопідіймача.
Крім свого прямого призначення — качати воду, незвичайний агрегат можна також використовувати для… внесення добрив. Для цього достатньо приєднати до повітряної труби балон зі стисненим аміаком. Газ, виштовхуючи воду, водночас розчинятиметься в ній, і на поля рине вже аміачна вода — найкраще мінеральне добриво, та ще й у рідкій, найзручнішій для рослин формі.
Тепер спробуйте приєднати до труби балон із вуглекислим газом. Регулюючи краном тиск у повітропровідній трубі так, щоб бульбашки газу виштовхували воду з обсадної труби досить дрібними й частими порціями, ви отримаєте чудовий замінник сатураторної установки. Напитися холодної смачної «газованої води» спекотного дня під час польових робіт — погодьтеся, неабияке задоволення.
«М-К» 3’76, А. РАТОВ, інженер