Якось мені трапилася стаття «Вітамінний домкрат» («М-К» № 7 за 1985 р.), де автор пише, що при заготівлі соків дробить яблука дерев’яною колотушкою в невеликому бочонку. Мені здалася непереконливою його аргументація на користь такої технології — суто ручної.
Тому вирішив поділитися з читачами своєю конструкцією подрібнювача з приводом від електродвигуна. Перепробував три варіанти й зупинився на цьому — як на найбільш простому в виготовленні та водночас достатньо високопродуктивному, зручному в користуванні. На ньому можна подрібнювати всі види фруктів і овочів, навіть кабачки та гарбузи, розрізані на частини. Досвід показав, що при подрібненні тих самих яблук цим способом вихід соку під час наступного пресування набагато більший, ніж при дробленні вручну.
Важливо й те, що установка виправдовує себе і з гігієнічного погляду: після роботи її легко розбирати для чистки, миття та сушіння.
Усі основні деталі та вузли подрібнювача кріпляться на дерев’яній опорі-основі, виготовленій з дошки товщиною 30 мм і що має дві ніжки з тієї ж дошки, а також вікно для виходу подрібненої маси в ємність, підставлену знизу.
Приводом може служити будь-який електромотор потужністю від 300 до 500 Вт і з частотою обертання вала близько 1500 об/хв. Він фіксується до основи так, щоб його вал був спрямований уздовж опорної дошки, до якої він кріпиться болтами М10 з шайбами Гровера.
1 — бункер, 2 — втулка-проставка; 3 — шайби, 4 — шпилька, 5 — електродвигун, 6 — кронштейн, 7 — основа, 8 — захисний кожух, 9 — диск, 10 — боковина, 11 — ніжка.
Для встановлення дискових ножів подрібнювача вал двигуна доопрацьовується. У ньому свердлять отвір глибиною близько 25 мм і нарізають різьбу під шпильку М10: на неї надягають втулку-проставку з шайбою для подальшого кріплення дискових ножів.
Дискові ножі Ø 250 мм вирізають із оцинкованого заліза товщиною 1,5—2 мм. У них роблять отвори, як на тертці. Щоб варіювати ступінь подрібнення, на одному диску — отвори Ø 8 мм, на іншому — Ø 12 мм. Потім диски по черзі укладають на дерев’яну основу і, з урахуванням їхнього взаємного розташування на валу та напряму обертання, для кожного отвору роблять ріжучу «лунку»: на край отвору під кутом укладають хвостовик свердла й ударами молотка утворюють заглиблення.
Коли диски готові, на вал разом із ними надягають втулку-проставку та шайби, потім весь комплект затискають гайкою і контргайкою.
На основу за допомогою двох петель-форточок встановлюється дерев’яна стійка-кронштейн, виготовлена з тієї ж дошки, що й основа. Вона слугуватиме, з одного боку, відбійником для подрібненої маси, а з іншого — опорою для лійкоподібного бункера. Їх взаємне кріплення здійснюється через допоміжну горизонтальну балку, встановлену у верхній частині стійки. Можливий і інший варіант: з’єднати пайкою захисний кожух з оцинкованої бляхи з бункером в єдиний блок. Нижня частина кожуха також кріпиться до дошки-основи за допомогою петлі-форточки; при опусканні кожуха на диски бункер займе своє місце, спираючись на стійку-кронштейн конусною частиною. На рисунку наводиться другий варіант підвіски бункера. Це дає додаткові зручності під час переведення механізму в робоче положення, а також під час його обслуговування.
Щоб дерев’яні частини не страждали від вологи, їх слід кілька разів просочити гарячою оліфою, а також можна додатково пофарбувати олійною фарбою, краще зеленого або оранжевого кольору.
«М-К» 6’89, Є. СИЧОВ, інженер-механік, м. Корсунь-Шевченківський