Представники суден цього класу є в усіх великих портах практично всіх країн світу. Це рятувальники, створені для надання допомоги тим, хто зазнав лиха, гасіння пожеж, закладання пошкоджень корпусів, відкачування води із затоплених відсіків, знімання з мілини та буксирування. Вони різняться водотоннажністю, швидкістю та технічними можливостями. Їхню значну групу становлять пожежно-рятувальні катери. Один із таких і послужив прототипом цієї моделі, виконаної в масштабі 1:33.
Пожежно-рятувальний катер — це двогвинтове судно з надбудовою та ходовою рубкою, оснащене підйомним пристроєм у кормовій частині. Довжина — 36,2 м, ширина — 7,57 м. Силова установка складається з двох дизелів потужністю по 900 к.с., які обертають гребні гвинти діаметром по 1,65 м; швидкість катера — близько 14 вузлів. Для гасіння пожеж він обладнаний стаціонарними пожежними стволами для подачі води та піни, розташованими на надбудові та на підйомному пристрої.
Корпус моделі доцільніше за все відформувати на болванці з епоксидної смоли та склотканини. Щоб виготовити болванку, потрібно зробити своєрідний «скелет» — вирізати з тонкої фанери або картону шпангоути відповідно до теоретичного кресленика і насадити їх на рівний довгий брусок-«хребет». (Зверніть увагу, що на теоретичному кресленику перерізи корпусу зображені за його зовнішніми обводами, тому під час виготовлення шпангоутів їхній контур має бути занижений на товщину склопластикової оболонки.) Далі з пінопласту нарізають заготовки, які вклеюють між шпангоутами. Зайвий матеріал знімають відповідно до контурів сусідніх шпангоутів. Обробку пінопласту ведуть гостро заточеними інструментами — ножами-стругами та мініатюрними рубанками. Для контролю форми можна користуватися гнучкими смужками фанери або полістиролу — прикладаючи їх до сусідніх шпангоутів, нескладно виявити зони нерівності криволінійних поверхонь. Остаточно доводити болванку слід шкіркою, наклеєною на фанерні смужки та брусочки з поверхнями відповідної кривизни. За потреби болванку шпаклюють; зробити це найпростіше звичайним пластиліном.
Готову болванку покривають восковою антиадгезійною мастикою і обережно, щоб не зім’яти м’який пінопласт, розполіровують. Хороше покриття виходить і з найтоншої харчової плівки, яка не прилипає до епоксидного зв’язуючого. Залежно від товщини склотканини для виклейки оболонки знадобиться від чотирьох до шести шарів цього матеріалу. Формувати корпус слід у добре вентильованому приміщенні! Після тверднення «епоксидки» корпус ошкурюють і обрізають по лінії фальшборту. В останньому пропилюють шпігати та отвори для кнехтів.
Палуба — з 5-мм фанери. У ній прорізають отвори під надбудови, після чого вклеюють комінгс висотою 25 мм. Закріплюють палубу в корпусі вже після монтажу двигуна, дейдвудних валів і рульового пристрою.
1 — баковий пожежний ствол; 2 — майданчик бакового пожежного ствола; 3 — надбудова рульової рубки; 4 — рульова рубка; 5 — щогла з антеною локатора; 6 — димова труба; 7 — рятувальна шлюпка; 8 — шлюп-балка; 9 — рятувальні плоти; 10 — підйомний пристрій із робочим майданчиком, обладнаним двома пожежними стволами; 11 — бак; 12 — якірно-швартовний пристрій; 13, 17 — люки; 14 — кнехти; 15 — кап машинного відділення; 16 — вентиляційна головка
На баку моделі розміщується майданчик із пожежним стволом, швартовні та буксирний кнехти, люки, а також якірно-швартовний пристрій, що складається зі шпиля, якірного ланцюга, двох стопорів і двох якорів. Для спуску з бака на палубу на справжньому судні є два трапи, які необхідно відтворити і на моделі. Одразу за баком на головній палубі розташовується надбудова, на яку встановлюється рульова рубка з двома рядами вікон по периметру. На рубці закріплюються щогла з антеною радіолокатора, антена пеленгатора, штирьові антени радіостанцій і прожектор. За рульовою рубкою на спеціальних постаментах монтуються два пожежні стволи.
На даху капа машинного відділення знаходиться димова труба зі скосами. За нею впоперек корпусу моделі на ложементах встановлюється шлюпка і дві шлюпбалки. У кормовій частині капа монтується підйомний пристрій. Він складається з поворотної основи, складеної стріли та робочого майданчика, на якому кріпляться два пожежні стволи.
Силова установка виконана на базі електродвигуна МУ-30 (напруга 27 В, споживаний струм 5 А, частота обертання 7500 об/хв, потужність 40 Вт, маса 0,6 кг). Для привода гвинтів використовується саморобний зубчастий редуктор із передавальним числом 1,33, який забезпечує обертання пари вихідних валів у протилежні боки з частотою 5625 об/хв. Оскільки можливості виготовлення зубчастих коліс у більшості моделістів обмежені, починати проєктування редуктора має сенс із підбору пари готових однакових шестерень із зовнішнім діаметром близько 30 мм і модулем 1,5–2 мм. Відповідно до їхніх геометричних параметрів розраховують розміри корпусу редуктора та його конструкцію, після чого підбирають другу зубчасту пару — її передавальне число теж має бути близько 1,33.
1 — електродвигун МУ-30; 2 — болт кріплення редуктора; 3 — болт кріплення кришки редуктора; 4 — лівий вихідний вал редуктора; 5 — корпус редуктора; 6, 10 — зубчасті колеса; 7 — первинна шестерня редуктора; 8 — втулка; 9 — кришка корпусу редуктора; 11 — правий вихідний вал редуктора; 12 — зубчасте колесо правого вала; 13 — мала втулка; 14 — стопорний гвинт первинної шестерні; 15 — пружна пружинна муфта; 16 — дейдвудний вал; 17 — дейдвудна труба; 18 — текстолітова втулка; 19 — кронштейн дейдвудного вала; 20 — гребний гвинт; 21 — гайка-обтічник
Деталі корпусу редуктора — з листової сталі товщиною 3 мм, між собою вони з’єднуються чотирма болтами з гайками. Вали — сталеві, точені, шестерні та зубчасті колеса напресовують на них, що забезпечує цілком надійну фіксацію від провертання. Первинна шестерня редуктора кріпиться на валу електродвигуна стопорним гвинтом із конічним кінчиком. Як підшипники ковзання використовують бронзові втулки, запресовані в основу та кришку корпусу.
Двигун разом із редуктором закріплюється на шпангоуті, вирізаному з 10-мм фанери і встановленому в корпусі під кутом 4,5 градуса до вертикалі.
Дейдвудні вали діаметром 7 мм обертаються в сталевих дейдвудних трубах, у яких з обох боків вклеєно текстолітові втулки. Під час складання дейдвудні труби заповнюють консистентним мастилом. Збірні гребні гвинти, що складаються з латунних ступиць і припаяних до них лопатей, мають діаметр 50 і крок 24 мм. Кріплення кожного з них на дейдвудному валу — гайкою-обтічником.
Кожен дейдвудний і вихідний вали редуктора з’єднуються пружною муфтою у вигляді пружини з внутрішнім діаметром 7 мм, звитої з дроту ОВС діаметром 2 мм. Щоб запобігти проковзуванню валів відносно муфт, у кожному з валів свердлять глухий отвір діаметром 2,1 мм, а на кінцях пружини відгинають зачепи.
Живлення двигуна здійснюється від батареї акумуляторів 2КНБ-2 сумарною напругою 25 В.
«Моделист-конструктор» № 7’2025, Ігор ГАЛКІН